Дженні - Пол Гелліко

— О Пітере, — простогнала Дженні. — Я ніколи у своєму житті не була жалюгіднішою і нещаснішою. Я припустилася таких помилок…

— Дженні, люба! — Пітер підійшов до неї і сів поряд, так близько, що його бік заспокійливо торкався її боку. — Що сталося? Може, розкажеш мені? Щось засмучує і турбує тебе вже досить давно.

Дженні двічі швиденько лизнула себе і підсунулася до нього ближче.

— Я не знаю, що б я робила без тебе, Пітере. Ти так мене підтримуєш. Це правда. Я маю сказати тобі дещо важливе: я змінила свою думку, але почувалася такою дурепою. Тому й не говорила тобі. Але я думала про це увесь час, і після всього, що сталося, я не можу більше це приховувати…

— Так, Дженні, — ластився Пітер, гадки не маючи, про що саме вона говорить. — Що…

— Обіцяєш, що не розлютишся на мене?

— Я обіцяю, Дженні.

— Пітере, — сказала Дженні. — Я хочу повернутися до Лондона й жити з містером Ґрімзом, — а потім, підсунувшись ближче до нього, вона почала тихенько плакати.

Пітер поглянув на Дженні, немов не міг повірити своїм вухам.

— Дженні! Ти справді цього хочеш? Ми можемо повернутися і жити з містером Ґрімзом? О, я в захваті.

Дженні припинила плакати і притулилася головою до Пітерового боку, так він не міг побачити її засмученої і присоромленої мордочки.

— О, Пітере, — тихо й лагідно промовила вона, — значить, ти не гніваєшся на мене?

— Гніваюся на тебе, Дженні? Звісно, ні. Мені страшенно подобається містер Ґрімз, він такий життєрадісний, веселий, добрий, і всі ті квіти в його будиночку такі гарні, і так мило співає його чайник на плиті, він пропонував поділитися з нами усім, що має. І крім того, він, здається, такий безмежно самотній…

— Пітере, не треба… — простогнала Дженні, перебиваючи його. — Я не витримаю цього. Це було на моїй совісті відтоді, як ми залишили його. Я вчинила жахливу річ. Літні люди завжди гостріше відчувають самотність, ніж будь-хто інший на світі. Я ніколи не забуду, як він дивився, стоячи там на порозі, гукаючи нас і благаючи повернутися. Це мало не розбило мені серце…

— Але, Дженні, — сказав Пітер, — ти ж гнівалася на мене, коли я казав те саме після того, як ми втекли. Пам’ятаєш, я говорив, що почуваюся негідником…

— Мій Пітере, звісно, я пам’ятаю, — сказала Дженні, досі ховаючи свою мордочку від нього, — я сердилася, бо ти мав рацію, і я розуміла, що це саме так. Я поводилася підло, огидно, бездушно, жорстоко, я була сповнена ненависті. А ти був милим, добрим, щирим і хотів вчинити правильно, і, звісно, це змушувало мене почуватися ще гірше. Саме тому я змусила тебе попливти зі мною до Ґлазґо…

Почуваючись дещо спантеличеним, Пітер сказав:

— Але я думав, ти хотіла побачити своїх родичів і місця, де народилася і…

Дженні рвучко підняла голову і сказала:

— Та ну їх, моїх родичів. Ти бачив, які вони, коли ми натрапили на одну з них. І, гадаю, у мене тут їх буквально тисячі, і їм стільки ж діла до мене, як мені до них. Але мені здавалося, якщо ми вирушимо у маленьку подорож, це відволіче тебе від містера Ґрімза і того, як я з ним вчинила, а ще я справді сподівалася, що це допоможе мені його забути. Я тікала від думки, яка я негідниця.

Вона нахилилася трохи ближче до Пітера і продовжила:

— І, звісно, мені не вдалося від цього втекти. Де б я не була, куди б не пішла, чи спускалася вниз до комори з тобою, чи нагорі на баці у темряві чекала на щура, він поставав переді мною знову і знову, я бачила вираз його обличчя, коли він благав нас повернутися, навіть посеред найбільшого гамору до мене долинали його благання, і я згадувала, як повелася і як відплатила за його гостинність. Тоді я намагалася переконати себе, що причина, чому я так учинила з містером Ґрімзом, у тому, що колись так зі мною повелася Бафф. Тоді у моїх вухах відлунювали твої слова, що вона не могла так вчинити зі мною, що щось мало статися і все це була не її провина. Тоді я почувалася ще гірше, бо, можливо, ти мав рацію, а я увесь час помилялася. Можливо, Бафф повернулася, шукала мене вже наступного дня після моєї втечі й плакала, коли не знайшла…

Пітеру було шкода Дженні, але він також відчував полегшення, бо це було немов повернення старої Дженні, яка любила говорити-балакати, все пояснювати. А ще він був страшенно радий почути, що вона хотіла повернутися до містера Ґрімза.

— А потім, — продовжила Дженні, глибоко зітхнувши на повні груди й похапцем лизнувши собі бік, — я впала за борт і думала, що це покарання за всі мої гріхи. Мені здавалося я заслужила на такий кінець, тож у воді не старалася виплисти, бо знала, що корабель за жодних обставин не повернеться, щоб мене підібрати. Потім ТИ прийшов мене рятувати і це було просто нестерпно, бо я стала причиною і твоєї загибелі. Після цього я нічого не пам’ятаю, доки отямилася в каюті містера Стрейчена і ти мив мене. Саме там і тоді я вирішила повернутися і жити з містером Ґрімзом, намагатися принести йому радість і розрадити в його самотності, бо знала, що доки це не здійсниться, не мати мені в житті ні секунди спокою.

— Знаю, — сказав Пітер. — Я сам багато думав про нього.

— І потім мені стало соромно перед тобою, Пітере, — продовжила Дженні, — так соромно, що я не знала, коли, де і як почати з тобою розмову про наше повернення. Коли ми застрягли там нагорі, я подумала: якщо ми все-таки спустимося живі, то я одразу ж тобі скажу і тоді,