Дженні - Пол Гелліко

пошрамованому, шкарубкому обличчі, роздивлявся дивну сцену: спокійна фігура на ліжку серед радісного квіту, двоє котів — смугасточка з маленькою головою, сяйливими вологими очима й сніжно-білою шиєю та мордочкою й світло-кремовий кіт з широкою головою та плечима.

Тоді він вимкнув радіо та погасив світло, тож більше нічого, окрім світанку, не освітлювало кімнату.

— Осьо, — сказав він. — І ніхто, крім двох вірних домашніх улюбленців, не розділив із ним його останню годину.

Слова бригадира краяли Пітерові серце. Він був радий, що Дженні не може повністю розуміти цього чоловіка, а ще чомусь радів, що бригадир не знав: навіть у цій розраді містерові Ґрімзу було відмовлено, і в смертну годину він залишився зовсім сам.

Бригадир обережно накрив плечі й голову містера Ґрімза простирадлом і трохи прибрав навколо. Один із докерів присів, перед тим, як піти, і почухав Пітера за вухом:

— Агов, кицько, ти ж знаєш, знаєш, — промовив він. — Тобі буде потрібен новий дім і хтось інший, хто годуватиме й дбатиме про тебе. Ох, добре… Спершу подбаємо про нього, а тоді подумаємо, що робити з вами. Старий Білл не хотів, щоб його друзів просто покинули…

Він і двоє докерів мовчки вийшли, залишивши двері прочиненими.

Пітер звернувся до Дженні:

— Про нього подбають. Я чув, бригадир так сказав. Ти не повинна так побиватися. Ми повернулися так швидко, як лише могли…

Але Дженні не хотіла втішатися. Вона відповіла:

— Він поділився з нами своєю їжею, своїм хлібом. Він так лагідно говорив із нами, благав залишитися з ним. А я сміялася з нього і змусила тебе втекти. Пітере, Пітере… Як я зможу колись собі пробачити? Невже ти не розумієш: якби я не повелася так, якби ми залишилися, все могло би бути інакше? Він знову мав би для чого жити, і якби захворів, то не лежав би, доки помер. І навіть якби й так, ми були б з ним і, можливо, побігли б йому по допомогу. О, я хочу померти…

Вона замовкла, і Пітер присів біля неї, міркуючи, що робити. Він відчував, що якщо не відволікти її чимось, вона може залишитися тут горювати й тужити над чимось, чому вже не зарадиш, і, можливо, заморить себе голодом.

Він знав, що ні він, ні вона ніколи собі не пробачать своєї бездумної жорстокості до містера Ґрімза, в якій уже запізно каятися, бо життя не приймає в розрахунок, що там хтось почуває чи як хотів би виправити свої помилки, але невблаганно рухається вперед. Тож тягар «надто пізно, надто пізно» лягає на наші плечі частіше, ніж розрада «якраз вчасно»… Гарні правильні вчинки мають здійснюватися негайно. І Пітер також знав, що мусить негайно якось допомогти Дженні.

Зрештою він сказав:

— Дженні… ми більше нічого не можемо вдіяти. Я хотів би… Я хочу повернутися додому.

— Додому? — промовила вона так, немов це слово було для неї дивне й незнайоме.

— На Кавендиш М’явз, — сказав Пітер і додав. — Просто відвідати… Можливо, я побачу маму, тата й няню хоч на якусь мить. Ми можемо пройтися повз мій будинок і глянути…

— Так, — сказала Дженні безбарвним, прибитим голосом, — ти маєш піти.

— Але я не можу піти сам, Дженні. Я не наважусь. Ти мусиш піти зі мною. Ти мені потрібна. Невже не розумієш? Так само, як ти потребувала мене, щоб поїхати до Ґлазґо, мені потрібна твоя допомога тут. Я ще не досить кіт, щоб самому мандрувати Лондоном. Я загублюся, я навіть не певен, чи зможу знайти шлях, їжу чи безпечне місце, щоб переночувати. Дженні, будь ласка, допоможи мені. Я хочу побачити їх ще раз…

Щось у Дженні змінилося. Її гнучке тіло втратило хворобливість, в’ялість, понурість і знову зібралося докупи. Як завжди, коли вона забагато рухалася, Дженні сіла й кілька разів лизнула свою спину. Потім вона сказала:

— Якщо ти справді вважаєш, що я тобі потрібна, Пітере…

— О так, Дженні…

— Тоді я піду з тобою, куди скажеш.

Пітер стрибнув на підвіконня й визирнув у вікно. На віддалі, за вантажними вагонами, він побачив групу людей, що наближалися до хижі, бригадира, двох докерів, чоловіка з чорною сумкою та кількох інших.

— Думаю, нам краще зараз піти, — сказав він, — доки вони повернуться.

Без зайвих слів Дженні підвелася й прослизнула у двері, але примітно, що цього разу вів Пітер, а Дженні йшла за ним. Вони швидко прокрались за хижу, а потім поперемінно то біжучи, то йдучи, спустилися до доків і складів з боку води, невдовзі дійшли до залізних воріт, які саме стояли відчиненими, й знову опинилися на вулиці.

Розділ дев’ятнадцятий
Знову в Лондоні

Те, що Пітер хотів повернутися додому, було лише половиною правди. Хлопчик і кіт так переплелися в ньому, що він уже не був певен, ким є насправді.

Не раз протягом подорожі на борту «Графині Ґрінок» і наступних пригод Пітер згадував про матір, батька й шотландську няню, міркував, як вони, чи сумують за ним, чи знайшли якесь пояснення його загадковому зникненню. Напевно, ніхто з них, навіть няня, яка була присутня саме тієї миті, не зміг здогадатися, що він перетворився з хлопця на сніжно-білого кота і його викинули на вулицю як приблуду.

Пітер гадав, що, напевно, вони повідомили поліцію, чи, можливо, припустили, що він втік з дому й помістили оголошення в «The Times»: «Пітере! Вертайся додому, ми все пробачили. Мама, тато і няня». А, можливо, вони написали стриманіше: «Будь-кого, хто може надати інформацію про місце перебування містера Пітера Брауна, який зник з вул. М’явз, 1А, площа Кавендиш, Лондон, W.C.2, уклінно просимо зв’язатися з полковником і місіс Аластер Браун за вищезгаданою адресою. Обіцяємо винагороду!».

Але загалом, коли Пітер згадував про родину, він не вірив, що за ним хтось дуже сумує, окрім хіба няні. Вона доглядала Пітера від раннього ранку до пізньої