Дженні - Пол Гелліко

Пітера настільки оповили туман і дощ, що він не міг розгледіти нічого внизу, ні наступні кілька ярдів вище, хоч і продовжував рухатися, адже страх штовхав його далі й не дозволяв зупинитися. Доки поступово він почав розуміти, що жахливе гарчання і гавкіт більше не стоять у вухах, не чутно звуку переслідування, ні, якщо це має значення, жодного іншого звуку, крім приглушеного відстанню гудіння кораблів і далекого-далекого реву дорожнього руху.

Лише тоді Пітер посмів сповільнитися, щоб прислухатися. Задля безпеки він ще кілька разів спазматично стрибнув угору, і потім нарешті спинився перепочити, тремтячи від голови до п’ят. За ним більше ніхто не гнався, не було видно собак, не було видно зовсім нічого.

Схоже, Пітер потрапив у щось подібне до відрізка з кількох коротких брусків клепаної сталі, які зиґзаґами виходили з туману і зникали у ще густішому тумані нагорі. Над ним гув пронизливий вітер, який, здавалося, хотів його обскубти. Пітер зрозумів, що не має навіть найменшого уявлення про те, де на землі, на небі чи, можливо, десь між ними перебуває — чи як він туди дістався. Тож він міцніше притиснувся до сталевого кута і зачепився там усіма чотирма лапами.

Минув якийсь час. Скільки — Пітер не міг сказати. Він чув, як на віддалі годинник пробив шосту, а потім ще один годинник і ще, немов з якоїсь причини йому було чутно, як майже всі годинники на світі проголошували час. Але чи це вечір, чи ранок важко було визначити, бо шок від несподіваного нападу й утечі настільки на нього вплинув, що йому повністю забило памороки.

Однак зараз здатність мислити почала до нього повертатися. Котра не була би зараз година, похмура мряка, туман і дощ досі залишалися непроникними. Пітерові нічого не залишалося, окрім як чекати там, де він був, доки з’явиться можливість визначити, куди саме він потрапив у своєму шаленому нападі паніки.

Тієї миті Пітер почув слабкий поклик, любий, добре знайомий голос линув із темряви, очевидно, звідкись трохи знизу від нього. Він гукнув:

— Дженні! Дженні, де ти? З тобою все гаразд?

Вона відповіла одразу ж, і хоч Пітер не міг її бачити, він почув тремтіння від полегшення в її голосі:

— Пітере! О, я така рада, що зараз заплачу. Я до смерті боялася, що вони тебе спіймали. Ти певен, що не поранений?

— Зі мною все гаразд, — відповів Пітер, — окрім того, що я страшенно злякався. Але де ти? І якщо вже мова про це, то де я? Я хочу до тебе.

Якусь мить Дженні мовчала, а тоді крізь туман долинув її напружений голос:

— Не ворушися, Пітере. Ми на вежах підвісного мосту. Думаю, досить високо.

— На вежах, — здивовано повторив Пітер. — Чому я не пам’ятаю нічого, окрім того, що біг, так, а за мить, я, здається, летів… Я кажу, так захопливо…

— Пітере, — зараз голос Дженні здавався трохи сумним. — Чи пробачиш ти мені за це? Я нічим не могла зарадити. Трапляється, що коти не думають, — і потім, ще до того, як він встиг відповісти, вона продовжила: — Це все моя провина, я була така роздратована через розмову з тією дурною мальтійкою з усіма її вигадками про турків, лицарів святого Йоана та лорда Нельсона. Звісно, вона не з Мальти. Намагалася замилити мені очі. Просто короткошерстих сірих кішок називають мальтійськими. А ще як вона говорила про тебе! Але навіть так, я мала відчути запах тих псів задовго до того, як вони підійшли досить близько, щоб застати нас зненацька, і ми могли зарадити цьому. Крім того, останні кілька днів я сама не своя. О, Пітере, мені шкода за всі ті турботи, яких я тобі завдала.

— Турботи… — здивовано повторив Пітер. — Але Дженні, ти не маєш…

— Пітере, — гукнула вона цього разу голосом, сповненим відчаю, — ти не знаєш, що я накоїла. Все це моя провина.

Пітер не розумів, навіть не здогадувався, що саме Дженні має на увазі, окрім того, що її щось непокоїло і вона йому про це не розповідала. Коли ж вона не захотіла більше нічого пояснювати, він подумав, що краще й самому промовчати, тож просто влаштувався зручніше на вузькому похилому шматку сталі й так і завмер там, тремтячи від холоду.

Приблизно за годину дощ припинився, повіяв вітер, і туман навколо Пітера, пронизаний жовтими променями сонця, почав закручуватися у вихори й рідіти, краятися на шматки, майже дозволяючи йому щось побачити, а потім знову закриваючи огляд. Потім над головою з’явилося блакитне небо, останні клапті туману розвіялися, і Пітер зміг побачити все. Дженні не помилилась. Вони сиділи на баштах підвісного мосту на вулиці Кларка.

І справді вони залізли дуже високо, майже на саму верхівку. Дженні на кілька ярдів нижче за нього розтягнулася на одному з висхідних прогонів сусідньої башти, паралельної тій, на якій сидів Пітер. Під ними, мов на мапі, розкинулося все Ґлазґо, перев’язане сірою стрічкою річки Клайд та позначене огидними латками Центрального вокзалу та станції Сент-Еноха, з яких, немов спагеті з пакета, витиналися лінії залізничних полотен.

Тут, подумав Пітер, ідеальний пункт для огляду цього великого сірого міста з висоти пташиного польоту, або, якщо говорити більш сучасною мовою, з висоти польоту аероплана. На схід лежав приємний для ока смарагдовий самоцвіт парку Ґлазґо Ґрін, на захід розширювалася річка до корабелень і доків, між якими він міг навіть розрізнити пошарпані, але такі милі обриси «Графині Ґрінок». Пітер помітив, що чорний дим валить із її тонкої труби, а це означало, що «Графиня» готова вирушати. Перед його очима немов розкинулася сторінка географічної книги. Ось сині гори й озера в тумані півночі, і він був певен, що може бачити, як поміж ними здіймається знаменитий Бен Ломонд.