Дженні - Пол Гелліко

Гостроносий, завершивши свій огляд, обернувся до містера Стрейчена знову і промовив:

— Я оглянув твоїх котів і не зміг знайти на них жодних доказів, ні написів від руки, ні дрібним шрифтом, що таке-то й таке-то сталося з ними такого-то дня. Коли щось таке з’явиться, я попрошу пробачення за те, що сказав: «Триндиш».

Містер Стрейчен засумував. Йому немов сипали сіль на рану. Капітан дуже його засмутив і похитнув віру в себе, а тепер цей огидний робітник нищив його найкращу оповідку та ще й із доказами.

— Ну, нічого, — спокійно зітхнув він, — можливо, це покращить тобі зір.

З цими словами містер Стрейчен обережно вилив ще некуштовану пінту темного пива на голову гостроносого.

Кремезний докер біля нього, той, що з бейджиком, обернувся до містера Стрейчена і м’яко йому дорікнув:

— Та ну. Не треба було так робити малому Джоку, який тебе не дістане. Тримай своє назад, — і без подальших розмов вилив своє пиво на містера Стрейчена, і одночасно гостроносий поцілив першому помічникові в живіт.

Незнайомець, який від початку був на боці містера Стрейчена, тепер потягнувся до докера, але мимохіть зачепив двох моряків, які через це розхлюпали свій ґроґ. Містер Стрейчен, націлившись відплатити Джокові, ударив замість нього торговця, який упав на найближчий стіл, розливши там усі напої.

І наступної миті, на превеликий жах Пітера, всі в барі, здається, товклися з усіма, бармен перехилився через шинквас з дерев’яною лопаткою в руці, шукаючи голів, щоб по них влупити, а шинкарка на повні груди репетувала: «Убивають!».

— Швидко вставай! — попередила Дженні. — Не дай їм зіштовхнути себе з шинквасу, бо затопчуть до смерті. Вже залишилося недовго.

Удари сипалися все швидше й швидше, крики, скрипи стільців і столів, що перекидалися й тріскали. Пітер і Дженні ухилялися то туди, то сюди, уникаючи помахів рук, не спрямованих ні на кого конкретно. Половина кімнати билася за містера Стрейчена, а інша — називала себе воїнами гостроносого. Перевага в битві була спершу в одних, а потім у других. Хтось кинув пляшку так, що через вікно вона вилетіла аж на вулицю. А потім двері раптом розчинилися і зайшов найбільший констебль, якого Пітер лише бачив, у супроводі меншого констебля, який зупинився при розчинених дверях.

— Гальо, гальо, гальо, гальо, — прогримів перший констебль. — Шо тут таке?

Його голос і слова мали надзвичайний ефект, просто як у казковій пантомімі, яку колись бачив Пітер: чарівник промовляв магічні слова, махав чарівною паличкою — і всі завмирали на місці у тій позі і з тим виразом обличчя, із яким були доти.

Більше п’яти секунд у шинку ніхто не рухався. Хтось стояв із руками, заведеними назад, інші — наполовину присівши, хтось — з пальцями, досі запущеними у волосся супротивника, й останнє, що запам’ятав Пітер, був Джок, отой гостроносий, що наполовину заліз на містера Стрейчена і висів на ньому, як мавпа на палиці, коли Дженні скомандувала:

— Зараз!

Вони блискавично зістрибнули з шинквасу на підлогу, шмигнули у двері й разом щодуху помчали вниз вулицею.

дедалі більше Пітер усвідомлював, що Дженні Болдрін змінилася. Вона вже не була радісною й балакучою кішечкою, як колись, але часто сумувала, довго мовчала й кілька разів Пітер застав її зі скляним поглядом: вона немов завмерла в якомусь внутрішньому спогляданні. Одного разу він вставив свої традиційні п’ять копійок у її розмірковування, і хоч сама Дженні промовчала, раптове викручування її хвоста дали Пітерові розуміння, що краще не дошукуватися причини. Пітер списував це на шок, який вона пережила, коли впала за борт «Графині» і ледь не потонула.

Не те, щоб її поведінка змінилася. Вона ставала більш лагідною і приязною, і якось це було пов’язано з тим, що він дізнавався більше потрібних речей, щоб мати змогу бути вільним котом без господаря, і менше звертатися до своїх хлоп’ячих спогадів. Безсумнівно, Дженні захоплювалася ним, особливо відтоді, як він урятував їй життя. Пітер, усвідомивши небезпеку свого нового захопливого життя, охоче вчився у своєї маленької розумної напарниці, яка так добре вміла дбати про себе без допомоги людини.

Пітера розчарувало їхнє життя у Ґлазґо. Він очікував бозна-чого від міста, якому надавала чарів його віддаленість, то Дженні — ні, бо вона вже давно зрозуміла, що бідні нетрі, заводські райони і доки схожі в усіх містах, і Пітер вже також це зрозумів із досвіду.

Одна справа — прибути в нове місто, село чи країну з батьками, які винаймуть вікторію,[12] фіакра, баруш[13] чи таксі, й вирушити до цікавих пам’яток: парків із красивими монументами, що присвячені відомим героям та науковцям, головних вулиць, де повно магазинів із яскравими вітринами, житлових районів із гарними віллами та велетенськими пишними готелями, музеями, арт-галереями, виставками, церквами й визначними руїнами, своєрідними Стрендом,[14] Корсо[15] чи Молом,[16]

де виступають музичні групи. Й зовсім інше — бути самотнім, без копійки в кишені, їжі чи друзів у чужому місті. У місті, де потрібно якось вижити, у якого своє життя. А особливо це важко тоді, коли ти, як Дженні, не хочеш платити своєю свободою за їжу, притулок і дім.

За таких обставин доводиться триматися подалі від більш привабливих районів міста, де приблудним кішкам загрожують жорстокі штурхани, удари і навіть імовірність смерті