Дженні - Пол Гелліко
Дженні до цього вже бувала в шинках, бо вважала їх плідними місцями для обжинків, особливо незадовго до закриття, коли відвідувачі добрішали і охоче дарували великі шматки їдла, але Пітер лише заглядав досередини ззовні. І тепер, сидячи разом із Дженні на довгому гладенькому шинквасі з червоного дерева в залі шинку «Корона та Чортополох», він дуже цікавився всім тим, що бачив, чув і відчував нюхом, що він завжди уявляв, зазираючи через двері всередину.
Велике, галасливе, затишне місце в коричневих тонах із коричневими столами, стільцями та обшивкою стін, із довгастим дзеркалом за баром, у якому відображались різноманітні пляшки. Ручки пивних кранів були схожі на важелі машинерії «Графині», а купки круглих електричних ламп над головою світили м’яким жовтим світлом. У кімнаті було повно чоловіків, одягнених в грубий робочий одяг, чи морський, чи береговий, які займали всі столи та місце перед баром. У глибині кімнати, звісно, розташовувалася гра в дартс.
Дженні скривилась, але Пітерові сподобався теплий затишний запах пива, людей, одягу і їжі, що готувалася на кухні. Тут було так людно, що чоловік і жінка, миловидна літня пані, у якої волосся росло з найнесподіваніших місць на обличчі, разом працювали за баром. Одягнений у вельветовий жилет чоловік із засуканими рукавами, спохмурнів від присутності на шинквасі двох котів, але жінці вони здавались милими. Тому щоразу проходячи повз, вона лоскотала їх під підборіддями. Кімната була стильно декорована гарною кольоровою рекламою пива, елю, стауту,[10] портеру,[11] а також календарями та літографіями кораблів, наданими великими пароплавними компаніями. Дженні ще не випадало нагоди дати сигнал для втечі, оскільки двері зачинили, щоб втримати приємне парне тепло, а небезпека потрапити комусь під ноги, якби спробувати тікати в ті короткі миті, коли двері то відчинялися, то зачинялися, — була занадто великою.
Містер Стрейчен з пінтою темного пива в руці й ще однією біля ліктя стояв біля маленького гостроносого чоловічка у твідовій фуражці, робітника на фабриці, а поруч із ним прилаштувався кремезний докер зі бейджиком, досі прикріпленим до підтяжок, а поруч примостилися торговець, кілька моряків із міноносця та звичайні роззяви-любителі пива.
Гостроносий мав дати знак починати, якого чекав містер Стрейчен. Вказуючи на Пітера і Дженні, гостроносий сказав:
— Тіки глянь, яка гарна пара котів. Здається мені, ти притягнув їх не просто так…
— О так, — підтвердив містер Стрейчен, а тоді додав трохи голосніше: — А зараз скажи по правді, чи бачиш ти в цих котах хоч щось незвичайне?
Природно, таке питання спровокувало кремезного докера та торговця обернутися, щоб також роздивитися Пітера і Дженні. Так само вчинили й ті, хто сидів за найближчими столиками. Заскочений робітник відповів:
— Ні, я маю сказати напевно, чи порівняти цих двох, бо мені здається, що осього білого можна назвати гарним представником свого виду. Що ти маєш на увазі?
— Чи повірите ви, — запитав містер Стрейчен ще голосніше, привертаючи увагу практично всіх відвідувачів пабу, хіба окрім тих, які спостерігали за грою в дартс, — якщо я скажу вам, що ця пара… — і тут, не чекаючи подальших коментарів від аудиторії, містер Стрейчен розповів усю історію Пітера й Дженні, звісно, так, як він це бачив і відчував.
Містер Стрейчен розповів, як їх знайшли в коморі «Графині Ґрінок» із впольованими мишами та щурами, яких вони пропонували, як оплату за проїзд. Про розмір щура, якого здолав Пітер. Про нещасний випадок, який трапився з Дженні, і як Пітер зовсім не по-котячому шугонув за борт, щоб не покидати її. Про споряджену рятувальну шлюпку з командою, як Дженні дістали з води мертвою, і про її остаточне воскресіння, спричинене піклуванням Пітера.
Містер Стрейчен розповідав досить майстерно. Це лестило Пітерові, і він зрозумів, що йому подобається і сама оповідка, і те, що всі зацікавлено позирали на нього. Пітер хотів би доповнити кілька деталей, але загалом він відчував, що перший помічник впорався і віддав їм належне. Правду кажучи, Дженні також була зовсім не проти побути центром загальної уваги і трохи похизувалася, помившись і покрутивши головою з боку в бік, щоб ті відвідувачі, що були вглибині кімнати і зараз витягували шиї, щоб щось побачити, краще її розгледіли. Тим часом містер Стрейчен пишно завершив оповідку:
— …се служить неперевершеним доказом вірності, любові та відданості, що набагато перевершує почуття обов’язку в царстві тварин, доказ який ви бачите на шинквасі на власні очі…
Гостроносий робітник у капелюсі ковтнув пива, витер рота тильною стороною долоні і сказав лише одне слово:
— Триндиш!
— Га? — перепитав містер Стрейчен. — Не можу повірити, що розчув правильно.
— О так, все правильно, — відказав гостроносий, який, на думку Пітера, мав дуже неприємне обличчя і близько посаджені недовірливі очі. — Я сказав: «Триндиш!», до чого радо додам «Дуриш!» і «Брешеш!». А ще скажу, що ніколи не чув такої брехні та вигадок за все своє життя…
Кілька роззяв гигикнули, але один із них сказав:
— Я чув і дивніші історії, і, як він же сказав, ось перед вами докази…
Така підтримка — це все, чого потребував містер Стрейчен, щоб відновити свою впевненість, яку так жахливо розхитав ще капітан Сурліс. Він випростався на увесь зріст і загорлав:
— Триндиш, брешеш, га? Якщо не можеш повірити своїм очам, то повір моїм словам, бо я був на тій рятувальній шлюпці, що боролася за їхні життя на морі…
Гостроносий обернувся і з неприємною глузливою посмішкою нахилився до Дженні та Пітера, немов уважно їх перевіряв.
Дженні несподівано обернулася, присіла на шин-квасі, спрямувавши голову до дверей, і дуже тихо прошепотіла:
— Пітере, я не розумію, про що вони говорять, але бачу ознаки того, що невдовзі буде бійка. Що б вони не виробляли, не злазь
