Дженні - Пол Гелліко

Доки вони йшли вздовж річки Клайд, запахи, звуки, будівлі, підйомники, крани, купи мотузок і кабелю та милі залізничного полотна були дуже схожі на доки, склади і бідні квартали обабіч Темзи в Лондоні.

Дженні навчила його зривати кришки зі сміттєвих баків, щоб дістатися до решток їжі серед сміття. Для цього доводилося ставати на задні лапи й носом штовхати вгору обідок сміттєвого баку. Дженні пояснила: весь фокус полягав у тому, щоб не кидати цю справу після першої невдалої спроби, а шукати під обідком сміттєвої урни місця, де кришка припасована найслабше і зрушить на перший удар. Коли ж кришка почне хитатися, потрібно лише достатньо терпіння й енергійності, щоб її зірвати.

Невдовзі Пітер призвичаївся це робити, бо хлопчиком він мав гарне міцне тіло і став вдатним котом — довготелесим, сухорлявим з боків і сильним та потужним у плечах. Також із часом він навчився з першого погляду визначати приблудних котів за маленькою смужкою витертого хутра на переніссі.

Щойно кришку зірвано, кілька разів нюхнувши, можна було скласти список вмісту баку і його придатність до споживання. Тоді вони лапами порпалися у смітті, або ж, якщо їстівне лежало занадто глибоко, Дженні розробила кмітливий план для двох котів, що працювали разом. Вони з Пітером мали підскочити й разом причепитися з одного боку урни, так близько один від одного, як лише можливо, і зазвичай їхньої спільної ваги вистачало, щоб перекинути бак та з жахливим шумом і брязкотом висипати його вміст на землю.

Також вони навчилися полювати біля м’ясної, рибної та овочевої крамниць. А ще на вулицях за ресторанами та готелями, коли великі фургони з гуртових складів приїжджали постачати продукти, була можливість вихопити рештки, що падали між фургоном і магазином, і з’їсти їх. Тепер вони харчувалися не лише шматками м’яса та риби, гризли старі кістки, але також наминали шматки фруктів, овочів, печиво, хліб, несвіжу вівсянку — все, що можна було пережувати, ковтнути і перетравити.

І тут Пітер зрозумів, що це значить — перебирати їжею і скаржитися, коли няня не зрізала увесь жир із баранини, відмовлятися їсти шпинат, бо в ньому траплялося трохи зерна, чи куняти над тонко нарізаними бананами в каші з молоком і цукром, і зовсім інша річ — ніколи не наїдатися досхочу і не знати, коли чи де поїси наступного разу. Звичайно, коли Пітер перетворився на кота, його смаки змінилися, але, як наголошувала Дженні, пещена домашня кішка, яка загубилася в місті, він скоро помре з голоду, якщо не навчиться їсти все, що трапляється їй на шляху.

Вони їли стару моркву і цибулю, шкірки дині, сиру цвітну капусту і черствий хліб, скоринки, варену ріпу й качани капусти, загадкові залишки від коктейльних вечірок, крихти печива від чаювань, шматки шкіри тріски і голови та хвости копчених оселедців, яловичу щетину, баранячі кості, які варили, доки ті не побіліли, вилизували жир із банок тушкованої яловичини і навчилися опускатися на набережну, де іноземні кораблі з Швеції, Норвегії, Фінляндії, Іспанії та Португалії викидали за борт свої недоїдки, і змагалися з галасливими й розлюченими чайками за шматочки та огризки, що плавали поблизу кам’яних сходів, виловлюючи їх із води лапами.

Так само, як і в Лондоні, це було важке та небезпечне, хоч і сповнене пригод життя, яке рідко давало якісь послаблення чи вигоди. Порівняно з цими блуканнями вгору-вниз по річці Клайд, вздовж магістралі Брумілав, районом Андерстон і набережною Кастом Гаус, а потім і через великий залізний міст Ґлазґо до південної частини міста, життя на борту «Графині Ґрінок» видавалося просто царським. Ґлазґо було промисловим містом, і дим та сажа, осідаючи на землю, потрапляли на їхнє хутро та шкіру, тож стежити за чистотою було важко. А ще майже постійно дощило, і вони ніяк не могли знайти місце, щоб обсохнути.

Дженні таке життя наче влаштовувало. Вона не скаржилася. Також кішка не надто шукала зустрічей зі своєю родиною, доки одного разу вони випадково не натрапили на сіру, пошрамовану мальтійську смугасточку, яка виявилася її далекою родичкою.

Почалася одна з тих холодних, пронизливих, мряковитих злив, якими знамените це шотландське місто. Пітер з Дженні намагалися знайти місцину, щоб трохи обсохнути, під однією з арок мосту через Клайд, коли їх сполохав низький гортанний рик і недоброзичливий голос промовив:

— Остерігайтеся. Ви вдерлися до чужого володіння!

— О, благаю, вибачте, — ввічливо відповіла Дженні, — ми не хотіли.

Зазвичай, коли вони мали справу з іншими котами, Пітер тримав язика за зубами, щоб не бовкнути зайвого, як він обіцяв Дженні. Він побачив, що говорила пошарпана негодою темно-сіра мальтійська кішка з яскраво-жовтими очима, шрамами від битв на вухах та носі й, звісно, добре відомим йому знаком мисливиці на сміття на переніссі. Вона не виглядала особливо великою чи грізною, і вони разом із Дженні могли її запросто прогнати, але Дженні завжди наполягала на ввічливості та запопадливості стосовно інших котів, хоча часто це здавалося зайвим. Під цим мостом було досить місця для сотень чи тисяч котів, але оскільки сіра дісталася сюди першою, за законом, ця територія належала їй, особливо, якщо вона сама так вирішила. Це все здавалося Пітерові безглуздим, але він знав, що Дженні також наполягала б на цьому праві, якби вони опинилися під мостом першими, і всі ці правила — частина котячого життя.

— Ми, звісно, одразу ж підемо, — сказала Дженні. — Я просто шукаю своїх родичів. Моє ім’я — Дженні Болдрін, а це мій друг Пітер. Ми Болдріни по лінії батька, звісно, чисті шотландці у кількох поколіннях, гірці. З материного боку ми майже на сто відсотків каффірські коти. Мабуть, ви про це здогадалася. Знаєте, звичайний маршрут. Центральна Африка, Єгипет, Марокко, Іспанія, потім Арманда.

Сіра, здається, була не надто вражена. Вона сказала:

— Ми походимо з Босфору, але задовго до того, як його обложили турки. Ми вже були на Мальті, коли туди прийшли лицарі ордену святого Йоана.