Дженні - Пол Гелліко

— Так, — сказала Гедвіґ, — повірте мені. Носяться зі мною весь день. Перевертають і носять на руках просто як немовля. І квокчуть ото наді мною, а я не можу випростати ні голови, ні хвоста. У мене є кошик з синьою стрічкою, і місця спеціально для, щоб гострити кігтики, й іграшки, ціла шухляда, у якій повнісінько речей. І мене вже від всього нудить. Я гарно могла подбати про себе сама, коли вони мене підібрали. Якби ж я могла вибратися хоч на декілька хвилин. Я пішла б до зруйнованого бомбою будинку. Помираю, так хочеться почути, як воно в дорозі.

— Бачиш, — зазначила Дженні, звертаючись до Пітера, коли вони прямували до центру площі, — це не лише вершки та покришена печінка…

Вони пішли далі й зустріли приголомшливого рожевого родовитого перса, який говорив лише про шоу-бізнес і блакитні стрічки;[21] довгошерстого сіряка на ім’я містер Сілвер, який запевнив їх, що належати холостякові — це найкраще чого можна бажати від життя; трьох різнокольорових смугасточок, які жили з двома старими дівами і запевняли, якщо не надто любити пригоди, то найкраще належати двом пристаркуватим сестрам-служницям, бо тут ніколи нічого не змінюється і не відбувається, тож можна нічого не боятися і ні про що не хвилюватися.

Отак Пітер у супроводі Дженні Болдрін обійшов навколо площі Кавендиш і перезнайомився з усіма друзями та сусідами, які жили там, і його прийняли за свого, як і хотіла Дженні, і от нарешті, завершивши з усім цим, він ступив на вулицю, що вела до М’явз.

Дивно, але зараз він більше не квапився і навіть на мить зупинився при вході до вузької вулички М’явз. Хоч Пітер і був зараз котом і розумів їх краще, ніж будь-коли, думка про те, що невдовзі він побачить маму і тата дуже його тішила. Він сказав Дженні Болдрін:

— Ми зробили це, Дженні. Он там наш будинок… Дженні знову засумувала, бо вона дуже полюбила Пітера. Вона відповіла:

— Так, Пітере. Можливо, лише кілька кроків залишилося до того місця, де нам доведеться розлучитися.

— О, Дженні! — вигукнув Пітер. — Люба Дженні! Невже ти не розумієш: що б не сталося, я ніколи не залишу тебе? Ніколи, ніколи, ніколи!

Дженні передбачила події навіть краще, ніж сама усвідомлювала. Окрім того, що на крихітній вузькій вуличці М’явз усе обернулося зовсім не так, як вона гадала…

І тоді, коли вони зрештою дістались сюди, Пітер зрозумів, що він не знає, що робити, чи, точніше, що в нього немає ніякого плану.

Бо навряд чи це схоже на звичайний візит, коли просто дзвониш у вхідні двері, а хтось підходить, щоб відповісти, і ти передаєш йому картку з нашкрябаним на ній повідомленням: «Містер Пітер Браун, колишня адреса: будинок номер 1А на Кавендиш М’явз, бажає зустрітися зі своїми батьками, полковником Брауном і місіс Браун». Та тут навіть не забіжиш через незамкнені вхідні двері з криком: «Мамо! Мамо! Я вдома. Я повернувся. Ти за мною сумувала?»

Пітер не міг дотягнутися навіть до дверної ручки, тим паче до дзвінка. Зараз він був в образі й подобі великого білого кота, втратив уміння говорити з людьми, хоч і розумів їхню мову. А навіть якби він і міг поговорити зі своїми батьками чи нянею, яка, почнімо з цього, боялася котів, ідея спробувати їх переконати, що він насправді Пітер, з яким сталося щось дуже дивне, не здавалася йому надто вдалою. Комусь свого віку він міг би це пояснити без проблем, але дорослі, скоріше за все, назвали б це маячнею та безглуздям. Маленькі хлопчики не обертаються на котів — і це кінець розмови.

Тієї миті він подумав, що гарно було б, якби вони просто підійшли ближче і трохи посиділи навпроти будинку, спостерігаючи. Можливо, його батько вдома, і він побачив би його через вікно на першому поверсі, якщо воно не зашторене, або його мати чи няня вийшли б із будинку, і Пітер переконався б, що з ними все гаразд і що вони в гарному здоров’ї, а понад усе він бажав показати свою матір Дженні Болдрін, щоб вона побачила, яка його мама гарна.

— Це там, — сказав він, — маленький будиночок на дальньому кінці М’явз.

Дженні легко могла його впізнати, бо він був таким малесеньким, не більше двох поверхів заввишки, і тулився до свого сусіда, набагато більшого будинку з білого граніту, який нещодавно відремонтували, і куди вселялися нові мешканці якраз тоді, коли з Пітером сталася халепа й він перетворився на кота.

Це був гарний будинок, що мав красиві чорні двері, облямовані кремовим деревом. На них його батько вивісив блискучу мідну табличку зі своїм ім’ям «Полковник А. Браун», бо людям було важко знайти навіть саму вулицю М’явз, не кажучи вже про її мешканців.

Але перш ніж перейти вулицю, Пітер помітив, що двері виглядали якось дивно чи, точніше, якось інакше. Так, щось не те також і з вікном до вітальні, що завжди пишалося жорстко накрохмаленими занавісками, через які можна було розгледіти темно-коричневий стіл із бронзовою статуєю Меркурія.

Зараз Пітер зрозумів, що саме змінилося. На дверях більше не було мідної таблички, не було занавісок на вікні чи якихось меблів у кімнаті. Зазирнувши туди, можна було побачити, що кімната зовсім порожня. Але в кутку вікна з’явилася маленька картка, на якій чорними літерами було написано, що приміщення вільне і всі охочі можуть звертатися до Тредґемора та Сілкіна на Саквілл-стріт чи запитати в наглядача. Стало ясно, що Брауни переїхали і більше не живуть у будинку номер 1А на вулиці М’явз, площа Кавендиш, а куди саме вони переїхали, невідомо.

Спершу Пітер відчув, що не надто здивувався, їхня родина постійно переїжджала. Він пам’ятав, що це якось пов’язано зі службою батька в армії, саме тому він часто змінював місце проживання.

Опісля він відчув похмуре розчарування. Бути котом