Дженні - Пол Гелліко

Дивно, Дженні щасливо й замріяно усміхнулася до нього, але не здавалася враженою цією історією чи піднесеною через те, що Бафф її не покидала, хоч, безперечно, її радувало, що все виявилося саме так, і зрештою вона промовила:

— Насправді мені все одно, Пітере, як це сталось і чому. Важливо, що вона повернулася і вона знову любить мене. Розумієш, я можу їй пробачити все…

Ця було так по-жіночому, що здалося Пітерові чимось незбагненним, і на мить у його душі промайнуло передчуття жахливого болю, скорботи й самотності, яке він швидко придушив, бо не хотів відчувати нічого, крім радості за Дженні. Але те, що Дженні сказала після цього, якнайкраще її характеризувало і запевнило, що вона його не зрадить. Вона погукала Пітера тим лагідним співочим муркотінням, яким вони послуговувалися для найособистішого спілкування:

— О, Пітере, ми тепер будемо такими щасливими. Бо я знаю, вони полюблять і тебе.

Але це була лише мрія, якій не судилося здійснитися. Бо, як виявилося, Бафф і її мати заледве помітили присутність Пітера. Коли перший захват, привітання і вигуки навколо Дженні почали стихати, і всі голови, що повисовувалися з вікон на М’явз, позникали в будинках, Бафф із Дженні, що досі лагідно обкрутилася навколо її плечей і лапкою ніжно гладила її гладеньку щічку, попрямувала в будинок номер 2 на вулиці М’явз біля площі Кавендиш, великий гранітний дім з багатим передпокоєм, де скінчилися б усі турботи Дженні. Пітер, природно, пішов за ними. Але тут мати Бафф помітила великого білого кота, що намагався пробитися крізь двері, і м’яко виштовхнула його геть, зі словами:

— Ні, ні, старий. Не ти. Ми не можемо забрати всіх котів. Ти зараз біжи додому…

Щось грюкнуло, клацнуло, і вдруге двері на Кавендиш М’явз зачинилися Пітерові перед носом, і він залишився самотою стояти на вулиці.

Це відбулося так раптово, що якусь мить він не міг нічого второпати і просто стояв там, вдивляючись у холодні голі двері з червоного дерева.

Але цього разу він був не зовсім сам, бо спершу почувся дикий крик Дженні: «Пітере! ПІТЕРЕ!», — а потім він відчув, як її думки транслюються йому так потужно, немов вона стояла коло нього.

— Пітере! Нікуди не йди! Я не можу вийти зараз, але я щось придумаю. Не хвилюйся. Іди до зруйнованого будинку номер 38 і чекай на мене там. Я прийду так швидко, як лише зможу. Вони не розуміють про нас. Обіцяй мені…

Пітер пообіцяв, і після цього на М’явз все стихло.

Пітер був такий приголомшений подіями на М’явз: зникненням його батьків і згодом втратою Дженні, яка віднайшла свою родину, — що одразу не пішов до притулку на Кавендиш Сквер, 38, у зруйноване бомбою обійстя, де жили приблудні коти цих околиць, а безцільно блукав площею.

Він бачив, як діти грають у класики на доріжці в парку, стрибаючи на одній нозі по намальованих крейдою квадратах, і йому подумалося, що нещодавно він сам грався з ними. Пітер навіть упізнав кількох своїх приятелів і подумав, що вони сказали б, якби дізналися, що він несподівано перетворився на кота.

Пітер помітив містера Віґґо, констебля, який, засунувши великі пальці в петлі для ременю, говорив із якоюсь служницею. Йому згадалося, що містер Віґґо стояв точнісінько так, розмовляючи з ним та нянею, коли вони приходили в парк: «Ну, доброго ранку, містере Браун. Як ся маєте сьогодні в такий чудовий день, місіс Мак-Інніс?», — саме так звали його няню. Пітер розумів: якщо містер Віґґо помітить його зараз, то переслідуватиме, бо ні собакам, ні котам не дозволялось вештатись всередині парку. Навряд чи констеблю колись спало б на думку, що великий білий кіт, який зараз переходить алею, це Пітер Браун, якому він колись бажав доброго ранку.

Щоб запобігти цій катастрофі, Пітер пірнув під кущ і ховався, доки містер Віґґо пройшов далі алеєю. Але лише те, що йому доводиться ховатися від поліцейського, змушувало Пітера ще гостріше відчувати своє тяжке становище й самотність.

Горобці цвірінькали в кущах, стрибали і щось дзьобали на вулиці. Таксі виїжджали з-за рогу і водії сигналили клаксонами. З Оксфорд-стріт долинав звук жвавого руху. Хоч уже перевалило за полудень, сонце досі світило, дерева в парку вабили око свіжою зеленню, а повітря пахло весною. В Лондоні буяв травень, але не для Пітера.

Він думав про Дженні, яка тепер може щасливо й безпечно жити з Бафф та родиною Пенні, яку вона так любила. Вони дбатимуть про неї, відтепер Дженні матиме зручного кошика, щоб спати, свіже молоко, щоб пити, смачну їжу, їй ніколи не доведеться ні про що турбуватися. І Пітер подумав, чи не буде краще, якщо він просто зникне з її життя і ніколи не піде до того зруйнованого помешкання. Тоді вона більше не муситиме турбуватися про нього.

Що більше він про це міркував, то більше йому хотілося так учинити заради Дженні. Потрібно лише обернутися, побігти, а потім звернути з площі Кавендиш у місто, як він уже вчинив одного разу, і місто проковтне його назавжди. Спершу Дженні засмутиться, коли він не з’явиться на зустріч у котячому притулку, але щасливе життя з Бафф допоможе їй, як і його матері, пережити втрату. Що станеться з ним самим не так важливо, доки в Дженні все добре.

З нещодавно віднайденою певністю у своїх силах й усім Пітер був певен, що якось виживе.

Незважаючи на муки самотності й тугу від того, що він більше ніколи не побачить Дженні, Пітер фантазував про жертву, яку він вирішив принести, і його приваблювала власна шляхетність, затьмарюючи інші почуття.

Врятувало Пітера від цього необачного кроку те, що він вчасно згадав про свою обіцянку. А ще він згадав, що, коли був людиною, нічого не