Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Вона майже неїстівна. Хлопець не хотів вірити.

— От побачите, — говорила Люцина. — їсти можна, але в неї дуже багато кісток, та й на смак ця риба посередня.

А проте сама вона раз у раз витягала красноперок. Здебільшого вони були маленькі, але штуки три Люцина кинула в човен. Здісь поглядав на них з гордістю: його рибка була найбільша.

Захоплені ловлею, вони й не помітили, як змінилося озеро. Над безмежним простором Снярдв парувала імла. Вертикальні клуби її диміли, немовби то орда кочівників розпалила тисячі вогнищ з мокрих гілок. Сонце вже було над деревами.

Човен стояв на самому краю заростей очерету. Люцина показала на острів з правого боку.

— Чортів Острів.

— Це він так зветься? А звідки ця назва?

— Це зв'язано з якоюсь легендою. Може, Агнешка знає.

— О, там, напевно, дуже цікаво, на тому острові.

— Не думаю.

— Чому?

— Екскурсанти так витоптали його, що земля стала, наче цемент.

— А…

— Що таке?

— А з тим амурчиком — це теж легенда?

— Та ні! Це просто непорядок.

— То це можна якось відремонтувати, правда?

— Звичайно.

— То в чому ж справа?

— Чоловік моєї чарівної кузини дуже педантичний. Його сюди послали з метою дослідження, а не для чогось іншого. Він має визначити профіль господарства, а не латати якісь там склепіння. Але годі з цим! — кинула вона. — Половимо ще з півгодини. Ви хочете їсти? Ну, тоді тим більше, адже цими кількома рибками не нагодуєш усієї гожиялківської компанії на чолі з моєю чарівною кузиною. Треба ж якось рятуватись від голодної смерті.

Кількома ударами весел дівчина проштовхнула човен крізь великий масив очерету. Потім узяла вудочку і раптом вигукнула:

— Стривайте, стривайте!

Люцина кинула вудку, підбігла до Здіслава, доторкнулась рукою до його волосся, вух, шиї. Здісь, нічого не розуміючи, підвівся.

— Дурниці, оса! — сказала дівчина тихо. — Тут їх повно. Полюють на мошок.

Хлопець сів і, намагаючись приховати розгубленість, глянув навкруги. Метрів за п'ятдесят біля молу стояла

«Аталанта». Здісеві навіть здалося, що хтось виглядає з кабіни.

Рибалки сиділи з вудками ще трохи, а потім в'їхали в очерет, і пристань зникла з їх очей. Нарешті вирушили назад. Здісь узяв у руку свою красноперку. Вона вже задубіла, втратила своє золоте забарвлення, стала брудно-голубуватою. А найгірше, рибка наче стала меншою. Здіслав зітхнув.

Андрійко прокинувся по-справжньому лише тоді, коли сонце заплуталося в гілках найвищої липи біля палацу. В башті більш нікого не було. Мальовничий безлад на ліжках товаришів свідчив, що вони дуже поспішали.

Прокинувшись, Андрійко насамперед глянув угору, на фанеру. Зазублина знову була в кутку. Хлопець сів на ліжко і замислився. Був сонячний день, і думки, звичайно, — інші.

Вночі, коли він прокинувся від лоскотання місячного світла і помітив, що фанера пересунулась, його охопив жах, гидкий, як нудота. Всі розповіді, які він колись чув, усі прочитані книги про страхіття блискавично перетворилися в цей жах, від якого волосся піднялося і зуби почали клацати. Притулившись спиною до стіни, не зводячи очей з жахливого квадрата в стелі, Андрійко пролежав так, мабуть, з годину, доки втома не перемогла всі інші почуття.

Тепер, швидко одягаючись, він знайшов навіть кілька рішень загадки, яка вночі здавалася таємницею. Фанеру могли зсунути миші або пацюки. Протяг теж міг це зробити. А може, йому просто привиділось. Адже тепер фанера знову лежала так само, як і раніше.

Словом, усе це дурниці. Гірше з тією історією, що сталася внизу. Пан Сикус такий грубий! У них передбачається не дуже приємна розмова. А той кущ! Суламіф так перелякалася!

Потім промайнула думка: може, там був якийсь звір? Видра, наприклад? Зрадівши, що він знайшов пояснення всьому, Андрійко швидко збіг униз. Сіни з амурчиками здалися йому брудними. Хлопець пригадав вказівки Людини, глянув угору і швидко стрибнув до дверей, тим більше, що його підштовхнула думка про зустріч з дівчиною.

Він рушив до пристані. На подвір'ї було тихо і порожньо. На яхті теж нікого не було, тільки Суламіф ніжно привітала його.

Андрійко виліз на каюту, озирнувся — навкруги тільки високий очерет. Він умився, ліг на дах, підставляючи обличчя під ранкове, але вже пекуче сонце. Чудовий час для мрій!

Вони, власне кажучи, були досить одноманітні. Хлопець весь час бачив пухнасте волосся, сірі очі, м'яку лагідну долоню. Мінялися тільки засоби, завдяки яким ці скарби назавжди могли б стати Андрійковими. Картини миготіли, мов у калейдоскопі.

Велика слава, велика влада! Ха, скільки років треба для цього?

Велику славу найшвидше можна здобути в спорті. Легка атлетика? Бокс? Андрійко в думці глянув сам на себе збоку. Японці невеликі на зріст, а в плаванні мають багато світових рекордів. Це так, але ж він ще не навчився плавати!

Думки бігли швидкі, безнадійні. Хлопець почав себе втішати: справжня любов народжується з нічого! І він, Андрійко, теж… Хай би вона була в три рази гірша, все одно… Байдуже… Аби тільки хороша, щоб дивилася на нього інакше, без отих постійних насмішок, не так, як хлопці!

Приємні і неприємні думки про Люцину чергувались, і Андрійко пережив, нарешті, такий момент, коли вже не надія, а тверда певність дала йому крила. Хлопець пригадав учорашнє прощання: він вів її по цих страшних сходах, бо вона йому наказала, його обрала! А коли прощалися, що інше могло заблищати в її очах, крім… І навіщо б вона гладила його по волоссю, щоках, підборіддю?

Дивлячись уперед, Андрійко пригадував кожну подробицю цієї незабутньої хвилини. Дерево праворуч, крик далекого птаха… Де вона? Де вона саме в цю мить?

І велика любов, здавалося, почула його заклики. Очерет навпроти ворухнувся. Андрійко мимоволі