Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Ні, ні, це зовсім інша справа. Це саме одна з таємниць Гожиялок. Це з того боку, в маврітанських сінях. Там таке склепіння з амурчиками. Все це дуже старе. В одного амурчика голова розвалюється. І часом, справді, падає цеглина. Тому там закрили прохід. Є навіть якась легенда про це. Мовляв, якщо в кого сумління нечисте, то йому по голові… А студенти, незважаючи на заборону, все ходили туди на башту. Не знаю, слово честі, чого вони там шукали. Казік розсердився і одного дня всіх їх… того… звільнив.

Вона базікала ще довго. Лише через добру годину прийшла Люцина з мискою гарячих галушок. Ніжна зустріч і вишукані манери Неллі дозволили, правда, мандрівникам надіятися на більше, але ці сподівання не збулися. Хлопцям дісталося тільки по склянці чаю, але зате багато балачок про Казіка.

Тим часом настав вечір. Після вечері всі вийшли на ґанок. Неллі веліла сидіти тихо, прислухалася. Але Казіка не було.

— Нічого не вдієш, — мовила вона. — Доведеться вам переночувати. Люцина, де ми їх укладемо?

— Нічого, дрібниці! — вирвалось у Андрійка. — Ми й на яхті…

— Авжеж! — обурилась Люцина. — Може, на башті їх влаштуємо?

— А не боятимуться?

Вибух сміху привітав ці слова. Едик, Здісь і Войтек аж підстрибували від задоволення.

— Смійтеся, смійтеся, — сказала прекрасна Неллі. — Але Агнешка нізащо не піде туди з постіллю. Це саме одна з загадок природи, ота башта.

— Самі справимося! — вигукнув Куцик.

— А може, все-таки на яхті? — промурмотів Андрійко. — Навіщо стільки клопоту?

— Ех ти, дитино!

Це вирішило справу. Хлопці зійшли по східцях. Великі дерева перетинали вечірнє небо чорними овальнимисилуетами. Десь праворуч величезний місяць саме відірвався від горизонту і повз угору, вже не оранжовий, але й не блідожовтий.

Шумною громадою всі рушили йому назустріч. Попереду йшла Неллі, пояснюючи трійці кавалерів, які все ще сміялися, глибину ніжності Казіка. Позаду — Люцина з Андрійком.

Хлопець думав хаотично: вони поїдуть на човні, човен перевернеться, Люцина почне тонути, бо не вміє плавати. Він… він теж не вміє. Треба, обов'язково треба навчитись! Треба щось зробити! Якийсь подвиг!

Передні вже дійшли до дерев. Далі був зотлілий паркан і перші хащі очерету. Хлопці галасували, хотіли обов'язково побачити озеро. Але навіть з верхівки паркану видно було тільки нерухомі зарості очерету.

І ось розпочалася остання дія цього надто довгого дня. Вони пішли на яхту за постіллю. Місяць тим часом піднявся над тополями, що росли біля палацу, все змінюючи, все спотворюючи своїм молочно-блакитним світом чи чорною тінню. Добре, що з хлопцями були обидві дами, бо інакше вони не потрапили б на пристань.

Господарські будівлі здавалися чистими, наче полакованими. Невелика, витоптана копитами, висохла калюжа посередині нагадувала фрагмент пластичної карти місяця з численними кратерами вулканів. Запилені будяки біля стежки, якщо є крихітка фантазії, можна було визнати за ксерофітову[16] рослинність мексіканського плоскогір'я.

Найкраще було на молі. Дві останні верби купали в небі свої округлі розпатлані чуприни. Та, що з боку озера, була чорна, а біля берега — невідомо яка: голуба, зеленувата, молочна, — стільки відтінків подарував їй місяць. Стіна очерету з другого боку каналу здавалася щільною і високою. Важко було повірити, що це узбережжя Снярдв, а не велике болото біля озера Чад, не заплава нижнього Конго, не околиця мису Камо в далекому Індокитаї.

Праворуч, з другого боку молу, за словами Люцини, був місцевий пляж, бо там нема водоростей, небагато мулу і майже зовсім нема каміння. Плоску поверхню води в тому місці лоскотав вітерець, якого, напевно, мучило безсоння, великий, наче дві долоні, місяць плескався, мерехтів, вібрував, яскравий аж до болю в очах.

— Шкода, що я залишила вдома окуляри від сонця, — сказала прекрасна Неллі.

Всі хвилин п'ять дивилися на місяць і воду. Андрійко фантазував: коли б це на яхту, поїхати на середину озера, на острів. Але вітерець був надто слабкий.

Люцина ніби почула його думку і тихо сказала:

— Саме повернувся з ремонту риболовецький човен.

— А навіщо він нам? — спитав Здісь.

— Як це навіщо? Для рибної ловлі.

— Ха, ха, ха! — Здісь засміявся коротко і сардонічно, як пристало людині, що вже втратила ілюзії молодості. — Ви вірите в рибну ловлю?

Люцина не зрозуміла.

— У вас є вудка? То я покажу.

— Справді?

— Але це треба на світанку! О четвертій годині. Зможете? Ну, гаразд. А тим часом беріть свою постіль. Уже пізно.

— Так, так! — додала прекрасна Неллі. — Завтра, може, потанцюємо. Сьогодні треба виспатись. Ааа…

Нав'ючені простирадлами і одіялами, хлопці повернулись до палацу. Неллі зупинилася біля маврітанського входу.

— Я вже казала вам, тут не зовсім безпечно. Треба тихенько і швиденько. Люцино, може ти відведеш їх? Ось тобі ліхтарик.

Люцина взяла ліхтарик, який при місячному світлі здавався зовсім непотрібним предметом з розжареним червоним дротиком всередині.

— А взагалі там дуже приємно! — кричала навздогін Сикусова. — Затишно! І ці народні легенди! На добраніч!

Вони ввійшли в сіни, в іншу, зовсім не місячну атмосферу. Ліхтарик кидав скупе, вузьке, брудно-червоне світло.

— Увага! — тихо промовила Люцина. — Тут проходьте швидко! — І стрибнула праворуч, в пащу чогось іще чорнішого, ніж стіни. Коли всі по черзі опинилися в темряві, дівчина підняла ліхтарик вгору.

— Бачите? Звідти сиплються цеглини;

Вгорі виднілися невиразні обриси вигнутої стелі, оздобленої гіпсовими амурчиками. В одного з них замість голови була чорна пустота.

— Будьте обережні! — сказала Людина. — Коли тут проходите, завжди подивіться вгору і — бігом!

Куцик намагався пожартувати, але невдало. Хлопці поволі підіймалися східцями вгору за світлом ліхтарика.