Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Андрійко хотів відчинити раму. Не зміг. Піднявшись навшпиньки, він доторкнувся до шибки, яка особливо брязкала, коли Суламіф стукала лапою в раму. Справді, шибка ледве трималася. Досить було розхитати один цвяшок, і вона зсунулася сама, бо вся замазка викришилась.

Суламіф так рвалася до нього, що Андрійко швидко поклав шибку на траву і взяв її на руки. Суламіф хотіла обов'язково лизнути його. Вся вона була пройнята апетитним запахом добре прокопченої грудинки.

«Так і є, — тривожно подумав хлопець. — Стверджуючи, ніби грудинки нема, прекрасна Неллі й не підозрівала, що саме ця ніч підтвердить її правоту».

Андрійко хотів вставити шибку назад, але щаслива Суламіф, стрибнувши, так зручно влучила йому в лікоть, що шибка вислизнула з пальців. Почувся сухий тріск.

От тобі й на! Тепер усе викриється! Треба сховати Суламіф на яхті. Може, завтра попливуть далі. Він переконає, спробує переконати хлопців… Такі похмурі думки промайнули в голові Андрійка, коли він біг по місячній пустелі хазяйського подвір'я. Це був рефлекс, якого хлопець не міг стримати. Суламіф бігла, підстрибуючи навколо нього. Ще добре, що вона не гавкала, хоч щастя так і розпирало її.

Вони вибігли на дорогу, що вела до пристані. З обох боків росли верби. Андрійко пішов повільніше, а Суламіф з розгону пробігла метрів п'ять, усе ще весела, щаслива, сповнена вдячності.

Раптом вона зупинилась мов укопана. Наче хтось вилив на Суламіф відро холодної води — так швидко змило з неї всю безтурботність і радість. Вона стоїть і, підібгавши хвіст, дивиться на вербовий кущ метрів за десять праворуч.

Андрійко підходить до неї.

— Ну, Суламіф! — тихо каже він і нахиляється, щоб погладити собаку.

Суламіф заскиглила. Її тільце невпинно тремтить. Крадькома, крадькома, все дивлячись праворуч, вона намагається відповзти.

Тепер і в Андрійка мурашки побігли по шкірі. Він бере собаку на руки і, не відриваючи погляду від куща — такого звичайного, густого, залитого місячним світлом, іде вперед усе швидше й швидше. Останній відрізок до пристані він просто біжить.

У схованці на яхті хлопець знаходить ключ від каюти; хвилину розмірковує, чи не лишитися тут, разом із Суламіф, щоб не проходити повз той кущ. Але згадавши прощання з Люциною, він червоніє від сорому.

Андрійко залишає Суламіф у каюті. Собака скиглить, хоче вибігти за ним. Хлопець насилу зачиняє двері і чує, як тварина шарпає клямку, гавкає.

Андрійко йде швидко і тихенько. Обминає той кущ. Ніде ані шелесне, тільки все ще десь далеко кричить птах.

Ось і подвір'я, сходи. Ніде нічого підозрілого. Андрійко проскакує чорну пащу входу і біжить по сходах.

Хлопці вже полягали. Він хоче розповісти їм про свої все-таки незвичайні пригоди, але товариші відразу перебивають. Починають досить грубо коментувати його надто довгу відсутність. Ображений Андрійко мовчки стеле свою постіль.

Він довго не може заснути. Хлопці, наче навмисне, лишили йому ліжко біля сходів, що ведуть на горище. Андрійко мимоволі дивиться на чотирикутний отвір, прикритий фанерою.

Фанера була нерівна, з якимись зазублинами. Одна з них нагадувала алебарду і починалася в кутку біля стіни. Андрійкові здалося, що за фанерою щось шурхотить. На щастя, то були не примари: на горищі бігали пацюки.

Він повернувся на бік і заплющив очі. «Через п'ять років, — мріялося, — я закінчу університет. Буду вже дорослим».

І, щоб не думати про гидкий скандал, який вчинив Сикус, про розбиту шибку і з'їдену грудинку, про дивний кущ і про всі тутешні страхіття, хлопець почав пригадувати пухнасте волосся, дивний блиск очей, легкий дотик долоні… Він думав дуже серйозно, що мусить таке зробити в житті, щоб…

Раптом Андрійко прокинувся, здається, навіть закричав і скочив з ліжка. Хтось високий, мов тополя, стояв над ним і заглядав йому в очі.

Ні, це тільки місяць. Стовп світла саме протиснувся у вузьке віконце, торкнувся Андрійкового обличчя і зачепив за вії.

Андрійко, важко дихаючи, сів на ліжку. Руки у нього тремтіли, серце шалено калатало. Кров голосно стукотіла у скронях.

Зненацька погляд Андрійка впав на фанеру. Зазублина, схожа на алебарду, з кутка перемістилася майже. на середину стелі.

Швидка і темна течія міцного сну підхопила Здіслава. Коли він, ще напівпритомний, виринув з неї, надворі світало. Примруженими очима Здісь оглянув кімнату. Не міг зрозуміти, як він опинився тут. Зрештою, це байдуже. Крізь вікно він помітив хмарки молочної імли і подумав: дощ. Потім перевернувся на другий бік. Але негайно ж скочив на ноги. Спогади, як водоспад, наринули на нього. І остання згадка найважливіша: «А Люцина чекає мене рибу ловити!»

Він поспішно одягнувся, переляканий, що запізниться. Навшпиньках вийшов на сходи і майже бігом спустився вниз.

Наче хмарка впала на Гожиялки. Зразу ж за ґанком на місці вчорашніх дерев була тільки молочна маса з туманними тінями. Краще було б вернутися, залізти під одіяло, перечекати, поки розійдеться туман. Але яку дивну силу має цей примус, що наказував йому йти вперед!

Поволі, крок за кроком, Здісь пересікав подвір'я. Було зовсім тихо. До пристані його довів ланцюг чорнуватих клубків верб. Нікого ще не було. Він увійшов у кабіну. Тут йому на груди стрибнула Суламіф, у якої був чудовий настрій. Ледве одчепився від неї. Витягнув вудочку, склав її, знову виглянув на світ божий, не знаючи, що робити далі.

Раптом в очереті щось повільно захлюпало. Здісь підвівся, вдивляючись в імлу. За кілька хвилин стіна очерету лопнула посередині. Ще за секунду з'явився ніс човна. Серце у Здіся завмерло: в човні він побачив невисокий силует.

Люцина була тепло одягнена,