Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Коридор високого очерету, прямий і вузький, мов справжній коридор, закінчувався пристанню з кількох дощок, що лежали на козлах. Поруч тягнувся зроблений з каміння п'ятнадцятиметровий мол, що справляв враження справжнього порту. Вода тут була спокійна, неглибока, прозора, дно густо заросло буро-зеленими водоростями, волохатими, як губка. Звичайно, не це викликало останні слова Войтека.
Біля причалу не було жодного човна. Але на молі хтось чекав на хлопців. І кожен з них, глянувши на берег, що все наближався, мимоволі випрямлявся, випинав груди, рукою пригладжував розпатлане вітром волосся або ще більше розпатлував його, як Войтек, обсмикував сорочку.
Бо аж дві жінки стояли на молі, дивлячись на яхту. Одна, як здалося хлопцям, досить стара — років тридцяти, чорнява, з кирпатим носом і дуже довгим, наче в коня, обличчям, у дуже модних на той час не коротких і не довгих, — до половини литки — штанцях і черевичках на дуже високих каблуках. Вона стояла попереду, гордо випроставшись, міряючи хлопців поглядом, у якому гармонійно поєднувались пиха, великодушність і ще щось таке, чого вони не могли розшифрувати, може, тому, що не присвятили їй більше двох десятих секунди.
Позаду стояла друга жінка. «Теж немолода», з жалем подумав Андрійко, бо їй, напевно, було вже років двадцять.
Вона була невисока і дуже красива. Світло-попелясте, пухнасте волосся, ніс прямий, майже орлиний, очі такі, що й дивитися в них страшно, і відірватися не можна, а губи такі червоні, хоч і е пофарбовані, і такі гарні, що досить глянути на них, і густий рум'янець зацвітає в тебе на щоках, а слова застряють у горлі.
Саме тому Здісь махнув веслом так, що можна було б розбити або човен, або пристань. Коли «Аталанта» підлетіла до причалу, ніхто з хлопців не додумався навіть витягти руки, щоб послабити неминучий удар. Та це й зрозуміло — адже всі вони задивилися на красуню.
І тоді саме вона, цей об'єкт колективного захоплення, виявила справді чоловічу швидкість рішення: одним стрибком опинилася на пристані, впала на коліна і простягнула обидві руки назустріч «Аталанті».
— Що ти робиш? — заверещала жінка з кінським обличчям. — Манікюр!
Та було вже пізно. Яхта врізалася в дошки пристані. Відштовхнута назад дівчина присіла. Проте її героїзм став у пригоді — борт човна витримав, не лопнув.
«Аталанта» ще хиталася, відстрибнувши на півметра назад, коли Войтек з Куциком опинилися вже на землі, з обох боків приголомшеної дівчини. Винуватець, Здісь, мчав з корми, перестрибуючи через шверт, ванти, шкоти, аби тільки не дати себе випередити.
Але жоден не встиг. Дівчина скочила на ноги, перш ніж приспіла перша допомога.
— Недотепи, партачі! — заверещала вона. — Вам свиней пасти, а не справжньою яхтою…
— Люцино! До незнайомих?.. Що це таке? — втрутилася жінка з кінським обличчям, якось особливо воркуючи, щоб надати вишуканості своїм словам. — Ви до нас? — промовила вона тим самим імпозантним тоном і глянула на свою товаришку, що мало означати: «Слухай і вчись!» Після чого вела далі, все більше воркуючи і протягуючи, наскільки можна було, наголошені склади вниз, вгору і знову вниз. — Дозвольте представитись: я Неллі Сикус, знайомі звуть мене просто: прекрасна Неллі. Я, звичайно, нікого не примушую до цього. Я знайомлюсь перша, адже у нас рівноправність! Хі, хі, хі!
Вона простягнула наманікюрену руку до найближчого, Здіся. Хлопець схопив її, але розгубився, і замість того, щоб поцілувати, як підказувала йому прекрасна Неллі, він щосили потиснув руку.
— О! — запищала красуня з кінським обличчям. Але після короткого роздуму вирішила не ображатися.
Лише Войтек задовольнив її бажання і з розмаху чмокнув у руку.
— Ходімо, ходімо! Мій чоловік так зрадіє! Він дуже любить молодь. Ох, а цей песик! Який миленький!
Суламіф тільки тепер вилізла з кабіни. Безпомилковий підлабузницький інстинкт негайно підказав собаці, що робити. Суламіф з розгону кинулась на пристань і впала ниць перед прекрасною Неллі.
— Миленька, миленька! — заворкувала красуня з кінським обличчям. — А як її звуть? Суламіф! Ах, чудово! Ну, ходімо, песику, ходімо, панове!
Але тут знову втрутилася Люцина.
— А хто впорядкує яхту? Камердинер?
— Люцино! — знову мліючим голосом застогнала Сикусова. — Ти ж не знайома з панами. Прошу, познайомтесь: моя кузина. А це — панове… Ви з університету, правда?
Захоплені зненацька хлопці завагалися.
— Ах, ні, звичайно, — запищала Неллі. — Знаю, знаю, ви з політехнічного. У вас же табір, під Миколайками…
Едик уже опам'ятався і охоче примирився з цією версією. По черзі, страшенно червоніючи, хлопці потискували Люцині руку. Дівчина дивилась на них без захоплення, а Андрійка оглянула з ніг до голови.
— Цей теж з політехнічного? — кивнула вона головою.
— Ні, ні, це мій кузен, — швидко гукнув Куцик. — Він ще в школі.
Андрійко вовком глянув на товариша. Бо саме його ця зустріч вразила в самісіньке серце. Переживання у зв'язку з малим зростом, спогади про страшний удар, якого завдала йому тортикова наяда, — все це було тепер таким болючим, що Андрійко стояв, не дивлячись на істоту з попелястим волоссям, і тільки повторював про себе: «Ні, я мушу щось зробити, мушу зробити…»
Все це тривало недовго. Підтвердивши, що це, нарешті, Гожиялки, і почекавши, доки хлопці виконають кілька вказівок Люцини, складуть і перев'яжуть парус, правильно причалять човен і замкнуть каюту, красуня на високих каблуках очолила похід, міцно тримаючи під руку елегантного Войтека. Решта хлопців оточили її кузину.
Неллі озирнулась і помітила цей закоханий ескорт.
— Ні, ні, панове! — сказала вона рішуче. — Так не годиться! Люцино, віддай мені одного з твоїх товаришів. Цього, вищого, якщо твоя ласка, — додала Неллі тоном, яким в ресторані просять подати сільницю.
— Авжеж, прошу! — різко відповіла Люцина. — Я й так почуваю себе, наче це військовий оркестр марширує в неділю до костьолу.
— Ха, ха! — засміялася майже басом Неллі, підхоплюючи під праву руку Куцика. — Ти як скажеш…
