Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Добрий день, хлопці, — сказав він, вдаючи, ніби приємно здивований цією зустріччю. — От несподіванка, правда? Тільки вчора я виїхав з Миколайок. Думав, що ви давно на Снярдвах…

— Вибачте, — перебив його Куцик, — учора ми бачили вас по дорозі з Галвунів.

— Ах, справді! — Чоловік стукнув себе по лобі. — Так, так, позавчора я виїхав з цих Миколайок! Під час відпустки людина перестає орієнтуватися в датах, днях, тижнях, правда?

Хлопці мовчали. У непрошеного гостя посмішка погасла.

— Ви дивуєтесь, що я без дозволу заліз на палубу? Дуже просто. Причалюю до пристані, дивлюсь, наче знайома яхта. Треба, думаю, допомогти хлопцям. Причалюю до берега, кличу. Ніхто не відповідає. І в цю ж мить олівець, який я тримав у руці, — бац! — летить і попадає в щілину. А мені його подарували…

— Олівець? У руці? Під час причалювання? — Куцик був просто неввічливий.

— Авжеж! — махає рукою чоловік. — Я саме писав!

Куцик дивиться йому в очі.

— Прошу пробачення, але нам уже час їхати.

— Справді? А куди?

— В… — виривається Андрійко і раптом стогне.

Це Войтек стукнув його каблуком по кісточці.

— Так, взагалі, вперед, — кидає Здісь.

Гість мовчить, його посмішка згасає остаточно. Він вилазить на берег. Іде до своєї байдарки, яка стоїть за добрих десять метрів від «Аталанти».

День в розпалі, на небі ні хмаринки, сонце пече, дує легкий вітерець. Хлопці швидко натягують парус, відчалюють. Мабуть, з кілометр пливуть мовчки. Потім хлопці втрьох накидаються на Андрійка. Той не дуже й захищається — справді, цей тип поводився дивно, і не було ніякої рації відкривати йому мету їх подорожі. Як завжди буває в таких обставинах, хлопці почали копатися в спогадах. Пригадали, як цей самий тип натякав їм на те, щоб залишитися на «Аталанті» ще тоді, біля Франковяків; Здісь згадав навіть ніч, коли вони приїхали в Стобець.

Хвилину всі мовчали. Так, вони добре пам'ятали про дивний літак опівночі. Лише за хвилину Куцик додав:

— Був над нами, правда? А наступного ранку ця байдарка!..

Андрійко пригадав п'янку в Момайнах. Цей погляд, важкий, зацікавлений, коли хлопці почали хвастати, з чиєї «стайні» парусник! Андрійко не сказав про це, але вважав, що докори в його адресу справедливі.

Цілу годину тривало на яхті тривожне мовчання. Але поступово сонце і вітер розвіяли неспокій мандрівників. Озеро вигиналося серед високих безлісих берегів, а потім розширювалося; знову з'явився очерет, почалися ліси.

Андрійко сховався від товаришів на ніс. Він довго дивився вперед і поволі заспокоювався. Потім одвернувся і гукнув:

— Хлопці!

Всі підвели голови. Черговий виступ лісу поволі пересувався праворуч. За ним замість чергової блідо-голубої стіни сосон випливало щось далеке, сиве, затуманене.

— Ну, хлопці! — Куцик скочив на ноги і урочисто, як Колумб, вигукнув: — Підходимо!

Різко подув вітер, «Аталанта» рвонула вперед, перехилилась, і Куцик якомога швидше сів.

Лівий берег ще тягнувся прямою, лісистою смугою, але з правого боку озеро розширювалося, ставало великим і просторим; тільки далеко його замикав затуманений горизонт.

— Дивіться, дивіться! — крикнув знову Андрійко. На обрії з-за лісу показалася дивовижна будівля, схожа на товстий і високий стовп, а поруч — іще одна, менша будівля і звичайна башта костьолу.

— Миколайки! — вирішив Куцик. — Звертаємо праворуч.

— Дивіться, Гожиялки! — вигукнув Здісь.

Справді, праворуч з'явилося кілька будинків. Вони височіли метрів за сто від берега, біля якого була пристань і навіть стояло кілька човнів.

Хлопці завернули. Вітер дув тепер з правого боку, нахиляючи яхту, і дрібні хвилі плескались об борт.

Пристань несподівано опинилася зовсім близько.

Здісь погано розрахував швидкість, і яхта з розгону вдарилась носом в балку помосту. Від такого «елегантного» причалювання Здісь сів на дах каюти. Андрійко скрикнув: йому здалося, що лопнула обшивка яхти. До того ж з берега їх привітали іронічні слова:

— Браво, моряки! Ще раз так, і повертатися доведеться вплав.

Парубісько років двадцяти, блондин із злими очима, виліз із кущів і став на помості, засунувши руки в кишені і зневажливо поглядаючи на румбакштагів.

Куцик уже хотів образитись, але подумав, що це, може, хто-небудь з дирекції держгоспу, і переміг себе.

— Пробачте, — сказав він, приємно посміхаючись. — Це держгосп Гожиялки?

На обличчі юнака з'явилося здивування. Витріщивши очі, він глянув на Куцика, потім одвернувся і гукнув:

— Стах!

З кущів одразу обізвався чийсь лінивий голос:

— Чого?

— Йди-но сюди! Мерщій!

Войтек стрибнув тим часом на поміст і, тримаючи в руці швартов, застиг, здивований поведінкою блондина. Той стояв мовчки, тільки якось підозріливо дивився на хлопців.

З кущів виліз загорілий юнак у плавках. Блондин і не глянув на нього, він дивився на хлопців. Усі завмерли. Тільки Куцик не витримав і ще раз почав:

— Пробачте, нам треба до держгоспу Гожиялки…

Юнак у плавках, нарешті, підійшов і, позіхаючи, спитав:

— Ну, чого?

— Дивись, дивись! — Блондин ні на хвилину не зводив очей з хлопців. — Вони хочуть у Гожиялки!

З обличчя новоприбулого сонливість мов рукою зняло. Він почухав потилицю і крикнув:

— Рисєк, іди-но сюди! А сам теж витріщився.

Становище здавалося досить дивним. З кущів виліз Рисєк, ліниво підійшов до пристані, але коротке повідомлення Стаха про хлопців, які хочуть у Гожиялки, вмить змінило вираз його обличчя. Один за одним вилазили з кущів загорілі студенти. Потім з'явилося кілька дівчат. Незабаром на пристані зібралась чимала юрба.

Куцик, затискуючи губи, вже десятий раз якнайввічливіше питав, чи це часом не ті нещасні Гожиялки. Але ніхто не відповідав. Усі тільки дивилися на хлопців, і в їх поглядах здивування перевершувало все інше.

Тільки маленька гарненька блондинка, яка прийшла останньою,