Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Авжеж! — понуро відповів воротар.

— От дурний! Нічого ми тобі не зробимо. З ким ти знюхався?

— Це його братва! — мстиво крикнув запасний. — Одна банда, кажу вам!

— Стривай! — штовхнув його в бік той. — Рисєку, вертайся. Ми нічого тобі не зробимо! А як потім прийдеш, носа не показуй!

— Не повернусь!

— А куди дінешся? Де ти стільки матимеш, як у нас?

— Під три чорти піду, а до вас не повернусь! Є там у вас цей Замора. Для вас і його вистачить.

— Чуєте? — крикнув запасний. — Він ще й знущається!

— Ах ти, собака! — лопнув у когось терпець. — Не повернешся?

— Поцілуй мене!.. Не повернусь!

— Стривай, стривай…

— Що ви мені зробите? Бачили ми таких! Галвуни — галушки!

Тут він, безсумнівно, зробив помилку. Видно, в місцевому діалекті це була страшна лайка, бо на помості раптом усі стихли.

А потім хором пролунав бойовий клич:

— На човни!

Розлючені галвуняни стрибають у човни, хапають весла, відштовхуються від пристані. «Аталанта» відійшла вже метрів на п'ятдесят, але вона важка, не розрахована на весла. Жваві човники тубільців, охоплених жадобою помсти, вже наблизилися до неї.

— Швидше, грот! — кричить Войтек, заливаючись потом.

Нарешті грот поволі повзе на щоглу. Але марно Здісь стрибає на кормі, смикає румпель, стягує і попускає шкот. Парус висить як мертвий, — бухточку з усіх боків оточують високі дерева, круті береги, прибережні будинки, і вітру немає..

Переслідувачі бачать це. В їхніх рядах вибухає радісний крик. Вони починають погрожувати інакше, тепер уже майже добродушно. Пояснюють словами й жестами, що зроблять з воротарем, Здісем, Андрійком, Суламіфою і всіма іншими.

Андрійко перелякався, як у найгіршому сні свого дитинства. Погрози все ближче, а втекти неможливо. Ноги, мов у сні, — олов'яні, важкі, руки безпорадні. Тільки серце все дужче тріпотить від страху.

Наближається момент абордажу. Передній човен уже за десять, за п'ять метрів. Запасний воротар уже закачав рукава, став на носі, готуючись стрибнути. Всі інші кричать і підганяють веслярів. Човни починають півколом оточувати «Аталанту».

Здісь, червоний від зусиль, безрезультатно смикає шкот. Войтек з Куциком вибиваються з сил, гребучи одним-єдиним веслом. Воротар уже перестав вихвалятися.

Найдивовижніше поводилась Суламіф. У неї не було ні страху, ні пригнічення. Сидить собі на каюті і дивиться на погоню. А коли перша пірога тубільців підходить до корми, Суламіф стрибає з каюти, підтюпцем біжить до керма і завзято вимахує хвостом, дуже мило посміхаючись, і навіть починає повзти.

Кому це вона віддає почесті, противна? Андрійко глянув, і до страху у нього приєднався ще й біль. Адже Суламіф, невірна, ластиться до запасного воротаря! Вже відчула, що тепер він тут буде хазяїном, володарем!

Ще змах весла, і перший човен глухо вдаряється об «Аталанту». Запасний хапається за борт яхти. Здісь розгубився. Човни заходять справа і зліва.

— Ось вони! Ось! — кричить запасний. — Швидше!

В цю мить Суламіф, як змія, підповзає до запасного. Вона вигинається, махає хвостом і водночас хапає запасного зубами за руку.

— Ай! — кричить запасний і смикає руку назад. — Стривай, стерво! Хлопці, швидше!

Але перш ніж він вдруге простягнув руку до борту, легенький вітер прорвався, нарешті, крізь дерева. Здісь хапає шкот, підтягує парус. Яхта немовби оживає і поривається вперед.

Запасний перехиляється, хоче схопитися за борт, що віддаляється від нього, але не встигає, падає у воду. Товариші витягують його, і ці кілька секунд вирішують справу.

Швидка, наче птах, «Аталанта» йде вперед. Галвуняни погрожують утікачам кулаками, але задоволені хлопці у відповідь дружньо махають їм хустинками.

Минуло чверть години, і за черговим мисом зникли три костьольні башти, купки зелені, високий берег.

Озеро тепер трохи звузилося, ліси зникли. На високих берегах подекуди дозрівали вузькі смужки жита. Зрідка траплялися садиби з кущами порічок, де-не-де — дикі груші.

Надходив вечір, вітер слабшав, але, на щастя, він дув точно в напрямі руху «Аталанти», і яхта йшла швидко й безшумно. Врятований воротар запалив цигарку.

— Ну, пощастило нам, хлопці! — Він сплюнув. — У цього Манєка є моторка. Але в ній щось зіпсувалося. А то б наздогнав!

— А вас куди підвезти? — ввічливо спитав Кущик.

— Все одно. До першої-ліпшої дірки. Мене тут усі знають. Хоч до Лецька.

— Там є де заночувати?

— Аякже. Не бійтеся, такий воротар не пропаде.

— А ви справді не повернетесь до Галвунів?

— А що я там покинув? Сам я з Бєлостока. А в Галвунах місяць пограв, бо, дивлюсь, літо, є пляж, дівчата гарні, околиці красиві, з роботою теж непогано. А восени я все одно втік би. Один кінотеатр! Ні, на осінь я б поїхав до Ольштина. Там воротар «Залізничника» саме йде в армію.

Андрійко хотів скористатися з нагоди і довідатись про місцеві справи. Але тут балакливий і кмітливий воротар не виправдав сподівань.

— А про Гожиялки ви чули? — спитав Андрійко. — Є такі?

Воротар знизав плечима.

— Може й є. Але стадіону там немає.

Всю дальшу дорогу він розповідав хлопцям про галвунський футбол. Щодо кількості інтриг, маневрів, таємничих проробок і техніки «розправи» з гостями, галвунський футбол, за його словами, був передовим у Польщі.

Поніж-третій і запасний Манєк належали до ворожої воротареві групи. Він ладен був навіть запідозрити, що галвунський кумир навмисне влучив у перекладину, щоб підвести його, Рисєка, і допомогти Манєкові перейти в першу команду.

Треба сказати, що хлопці не дуже прислухалися до цієї розповіді: їм дуже дошкуляв інший супутник — голод. І всі четверо з нетерпінням чекали прибуття в Лецьк.

Нарешті показався і Лецьк. Він теж був розташований на високому березі. Навколо виднілося багато