Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Словом, бенкет, звичайно, не був би таким пишним, але в кожному разі він міг би відбутись, якби не паніка.

Всі вмить кинулися в атаку на собаку.

Суламіф хоч і нажерлася, але зберегла блискавичний рефлекс. Вона вмить одвернулася, з гідною подиву холоднокровністю схопила кількаметрову мисливську ковбасу, що лежала скручена на блюді, і кинулась тікати.

Це зухвальство ще більше розпалило переслідувачів. Тітонька, яка зразу вирвалася вперед погоні і, здавалося, от-от схопить її за хвіст, необачно наступивши на кінець ковбаси, втратила рівновагу і впала на землю. Тортикова наяда кинулася на допомогу тітоньці. Її товариші-яхтсмени жваво приєдналися до дії. В таборі зчинився справжній розгардіяш.

Войтек озирався, шукаючи сивого. Але керівник табору десь зник. Поблизу блукав тільки лисий Зігмунт.

Тоді, нарешті, Войтек вискочив із-за куща, схопив лисого за руку і, перш ніж той схаменувся, затягнув його за кущ ялівцю. Тут, трохи затинаючись, Войтек поспішно сунув йому в руку конверт, наказав перелічити гроші і навіть зажадав квитанцію.

Лисий слухняно все це виконав, та коли хлопці відпустили його, вискочив на галявину і почав кричати:

— Рятуйте! Бандити! Румбакштаги!

Кілька чоловік підбігли до нього. Зігмунт махав конвертом і все кричав:

— Грабіжники! Сунули мені це в руку!

Андрійко глянув на Войтека. Той кивнув головою. Хлопці скочили вперед, в темряву ночі. На галявині почалася ще одна погоня — за грабіжниками нового типу, які мають зухвальство совати своїм жертвам в лапу гроші.

Погоня однак була невдала, і хлопці без особливих зусиль відірвались од неї.

Немає потреби говорити, що після тієї ночі Суламіф завоювала собі стале місце біля вогнища румбакштагів — так хлопці вирішили називати себе. Її позиція була дуже твердою, бо Суламіф принесла з собою вступний внесок: півметра ковбаси. Суламіф так наїлася, що без заперечення віддала цей трофей Куцику.

Отже, вечеря хлопців складалася з несмачної манної каші і шматка сухої часникової ковбаси.

Та й це непогано, коли зважити, що в їх гаманці було якихось тридцять злотих, важко зароблених Здісем на штоках і бакштагах. Наступного ранку хлопці від'їхали на кілька кілометрів, побоюючись зустрічі з лікарями. Знайшли відлюдну садибу, хазяйка якої продала їм молока і навіть подарувала кільканадцять картоплин.

Хлопці просиділи там кілька днів, не знаючи що робити далі. Вони з ранку до вечора загоряли і вважали за краще не виїжджати на головний шлях озера.

А шлях цей цілісінький день був переповнений. Погода стояла гарна, легкий вітер розпатлував прибережні дерева і підганяв парусники. Одного дня хлопці помітили апельсиновий парус над байдаркою, але не знали, чи це той самий човен, який вони бачили на минулому тижні.

Коли, нарешті, від тридцяти злотих лишилося десять, мандрівники порадилися з хазяйкою. Вона теж нагадала їм про Гожиялки.

— В костьолі казали, що на трудодень там дають двадцять п'ять злотих і раз поїсти, — повідомила вона, коли хлопці запитали відносно роботи. — Тільки що там…

— Що там? — підхопив Едик.

Жінка не схотіла говорити. Після довгих наполягань вона підтвердила плітку, ніби там не все гаразд…

— Птиця і та не держиться! Корови були, так три роки тому всі повиздихали. Люди кажуть, що хтось зурочив…

Хлопці багатозначно переглянулись між собою, жінка образилась і замовкла. Коли хлопці їхали, вона навіть не вийшла попрощатися з ними.

Вітер головного шляху негайно підхопив «Аталанту».

Без дискусії було прийнято одну-єдину пропозицію, яку тільки чоловіки могли висунути в цьому становищі: їхати на Гожиялки!

Проте виявилося, що Гожиялки знаходяться далі, ніж присягався Рапа. Хлопці весь день кружили по досить вузькому, порослому очеретом озеру, де було безліч лінивих нирків, які намагалися відігнати яхту своїм кряканням.

Потім виїхали на широкий простір. Вітер був боковий, різкий і часом перехиляв «Аталанту» так, що вона майже черпала бортом воду. Здалеку мандрівники побачили містечко, красиво розташоване на високому березі озера, обрамоване великими купками дерев, увінчане трьома білими вежами костьолів і прикрите вже трохи блідою, передвечірньою блакиттю неба.

— Заїдемо, га? — Здісь від керма глянув на товаришів. — Треба, щоб ноги відпочили.

Ніхто не протестував. За кілька хвилин перехилена боковим вітром «Аталанта» почала випрямлятися, булькотіння під носом стихло, швидкість зменшилась. Яхта потрапила в тінь великих дерев. Тут вітер несподівано стих, здавалося, що досі саме сонце підганяло парусник. Тепер тільки завдяки розгону хлопцям пощастило причалити до пристані.

Куцик був на носі. Він швидко пришвартував човен, а потім спинився, здивований якоюсь особливістю оточення, але не розуміючи, в чому справа.

Пристань була велика. Більше десяти великих парусних човнів стояли поруч, рівняючи, як на параді, свої голі щогли. На березі — будиночок пристані і навіть кілька клумб. По боках — довгі сараї, огорожа і за нею — перша вуличка.

— Не розумієш? — поплескав його по плечу Войтек. — Дуже просто: ніде ні душі!

— Справді! — вигукнув Андрійко. — Що це значить, Куцик? Сьогодні неділя, день, сонце, а тут — нікого! В чому справа?

— Тихше! — шепнув Войтек.

Хлопці замовкли. Вони почули якийсь розпачливий крик, далекий, але сильний, сповнений глибокого болю.

— Що це? — тихо спитав Андрійко і занепокоєно глянув на товаришів.

Здісь і Войтек прислухалися. Крик не повторився. Хлопці запитливо подивилися на Куцика.

— Ми перевіримо це! — заявив той поважно. — Рудавський і Бень — за мною, Ваверко — вахта на човні!

— Куцик! — застогнав Андрійко.

Куцик тільки похитав головою. Але Андрійко мав такий нещасний вигляд, що Войтек запропонував замінити його.

— Що там цікавого? — сказав він. — Чорт з ними!

Хлопці пішли з Куциком. Біля пристані стояла порожня сторожка. Безлюдна вулиця, обсаджена стрункими берізками. Пусті подвір'я навколо білих з червоними дахами будиночків, зачинені вікна, садочки,