Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
— Чорт з ними!
Андрійкові стало ще неприємніше. Щоб не розплакатись, він простягнув руку, погладив Суламіф і сказав з тією гіркотою, яку дає сумний життєвий досвід.
— Ах, Суламіф, Суламіф! Наскільки вірніша ваша собача дружба! Тільки ви вірні до кінця.
Суламіф глянула на нього, помахала хвостом, ствердно хлопнула вухами. А потім одразу ж підвелась, потягнулася, вигинаючи догори зад, позіхнула і рушила вперед, до жінок.
Войтек намагався схопити Суламіф, але тільки-но простягнув руку, як вона озирнулася, підібгала хвіст і рушила підтюпцем і за мить була вже на галявині, біля найближчого вогнища.
Найгірше те, що її помітила наяда.
— Ах, песик! Який красивий! Ну, йди сюди, песику! Ну, йди сюди!
У цієї невірної наяди був такий приємний голос, що якби Андрійкові довелося бігти до неї, то він, мабуть, почав би вигинатися від задоволення. Суламіф немов ошаленіла. Швидко підбігла до дівчини і навіть стрибнула вгору, не діставши до рота наяди щонайбільше на кілька сантиметрів.
Наяда схопила собаку в обійми, тулила своє личко до чорно-білих пухнастих вух Суламіф, тиснула її щосили, щебетала, наче до немовляти:
— А хто це такого маленького загубив? Таке красиве, таке маленьке! А голодне, мабуть! Ось тобі, любий, ось!
Суламіф за все життя не чула стільки ласкавих слів на свою адресу. Вона виявилась нестійкою перед цим. надміром ніжності, зовсім розклеїлась і почала навіть стогнати від задоволення.
Андрійко відразу хотів утекти, але Войтек силоміць затримав його, і тепер хлопець мимоволі спостерігав ці взаємні ніжності двох істот, які його зрадили. Він дивився на викрутаси Суламіф, бачив, як її годували шматочками хліба.
Яке ненависне лицемірство! Адже навіть манної каші він не їв, а віддав цій підлій Суламіф.
Але ось почулися голоси, і з-за наметів з'явилися перші ряди запрошених. Попереду, звичайно, йшли справжні яхтсмени, насамперед Алі.
Хлопці догадалися про це по його справді східному обличчю і особливо по поведінці наяди. Руки, які щойно обнімали песика, самі розтулилися. Дівчина стояла, мов статуя, і дивилася на Алі.
Коли всі зібралися, вперед вискочив сивий. Тримаючи ліву руку десь біля підшлункової залози і гордо вимахуючи правою, він почав промову. І в цій промові сивий знову почав проїжджатися по румбакштагах, протиставляючи їм справжніх яхтсменів, які… і так далі, і таке інше…
— Чортів брехун! — шипів Войтек. — А хто нас умовляв?
Сивий, звичайно, обійшов мовчанням цю справу. Він почав знущатися з Андрійка. І таки викликав бажані наслідки. Присутні, в тому числі і солодка наяда, сміялися.
Щоки в Андрійка палали… Він не міг навіть глянути на Войтека. Не міг бачити людей, які зібралися на бенкет. Хлопцеві здавалося, що всі дивляться на нього, бачать його за цим потворним кущем ялівцю.
Він охоче втік би на «Аталанту». Але Войтек стримував товариша: адже вони ще не підкинули конверта. От як почнуть їсти, сичав на вухо Войтек, тоді швидко до палатки сивого…
Отож Андрійко сидів під кущем, мимоволі все чув і страждав. Не знаючи, що робити, він дивився в землю. Потім глянув на біле коло простирадел. І тоді пересвідчився, що на світі таки існує вища логіка речей! Він побачив месника.
Сивий усе говорив, люди слухали і сміялися.
А Суламіф, яку спустила на землю наяда, саме починала діяти. Вона поволі, ввічливо пройшла через прохід у зовнішньому колі, не звертаючи ніякої уваги на пагоди із скибок хліба.
Дійшовши до внутрішнього кола, Суламіф зупинилася, вагаючись, і навіть помахала хвостом. Їм здалося неправодподібним, що стільки смачних речей лежить так близько, що досить тільки висунути язика. А може, тут якась пастка?
Проте здоровий реалістичний погляд на світ переміг ці пережитки темної метафізики. Вона нахилила голову і за спиною невичерпного промовця взялася до роботи.
Суламіф, як і годиться на бенкеті, почала з ікри; але ікра їй не сподобалася, може, тому, що там не було тартинок з маслом і шматочків лимона. Тому вона тільки облизала її і перейшла до риби.
Тут Суламіф, звичайно, вибрала щуку: фарширована, значить, без кісток. Андрійко, сповнений надією, дивився на витівки Суламіф. А Войтек шепотів щохвилини:
— Так їм і треба! Так їм і треба!
Суламіф не обмежилася рибою і перейшла до м'яса. Вона витягла з холодцю найбільший шматок м'яса, перекинувши при цьому найближчу пляшку.
Але промовець надто розійшовся, глядачі надто сміялися, щоб помітити небезпечну Суламіф. Та, зрештою, вона була бездоганно вихована: їла тихенько, не плямкаючи, не сьорбаючи!
Промовець балакав і балакав. Суламіф їла і їла.
Неспокій стиснув серце Андрійка.
— Слухай, хіба маленький собака може стільки з'їсти? Суламіф ще захворіє!
— Нічого, нічого! — прошепотів Войтек. — У маленьких собак гумові шлунки.
Проте Андрійко неспокійно крутився і навіть тихесенько посвистував. Та Суламіф, звичайно, не звернула на це ніякої уваги.
Нарешті промовець зробив широкий жест рукою і підсумував:
— Тому запрошуємо вас на цей скромний бенкет…
Усі одночасно глянули туди, куди їх так гостинно запрошував сивий, і обличчя у всіх різко змінилися. Досі вони були солодкі, з посмішкою. А тепер в очах світилися подив, переляк, гнів, ненависть… Кілька десятків чоловік одразу закричали…
Суламіф тільки-но взялася за десерт і лизнула крем. Крики осадили її на місці. Суламіф підняла морду, по якій текла біла рідина.
Всі дальші події тривали кілька секунд. Як це часто трапляється в таких випадках, потерпілі самі значно збільшили свої збитки.
Бо, незважаючи на всю місткість свого шлунка, Суламіф не з'їла всієї вечері, приготованої для кільканадцяти обранців внутрішнього кола. Залишилось і кілька шинок, і лосось, і сардинки, і курка в желе. В крайньому разі можна було б навіть зняти зверху шар ікри, змоченої собачим язиком. Зрештою, ніхто навіть не бачив цього святотатства. Ікра виглядала так, наче її ніхто не чіпав.
