Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Андрію! Андрію! — вигукнули ті двоє. — Він так хотів віддати ці гроші!

Андрійкові довелося погодитися. Вони рушили. Незабаром вибралися з порослого вільшняком півострова і ввійшли у високий сосновий бір.

— А ти знаєш, де їх шукати? — спитав Андрійко. Войтек здвигнув плечима.

— Тепер вечір, і вони зараз почнуть співати. А тут акустика така, що за п'ять кілометрів чути.

І справді, коли через кілька сотень метрів хлопці зупинилися, прямо перед ними серед пишних мідних стовбурів величезних сосон сумно пролунала зворушлива пісня: «Зайди ж, сонечко».

— Вони, ясно! — промовив Андрійко.

— Тихо! — шикнув на нього Войтек і повернувся спиною до «Сонечка». Андрійко зробив те саме. Раптом почулося чиєсь прискорене дихання, швидкі дрібнесенькі кроки і навіть щось схоже на цмокання. За хвилину приземкуватий чорно-білий силует небезпечної Суламіфи виринув із-за куща ліщини. Вона побачила хлопців, зупинилася, а потім почала страшенно махати хвостом, крутити головою, словом, демонструвала найвище захоплення з приводу такої приємної зустрічі.

Войтек не дав себе обдурити такою надмірною чулістю.

— Марш додому! — заверещав він. — Марш!

Суламіф присіла, опустила голову і спідлоба благально дивилася на Андрійка, весь час махаючи хвостом.

— Геть! — Войтек притупнув ногою.

— А чому? Може, нехай іде з нами?

— Божевільний! Що ти вигадав? Думаєш, ми ввійдемо до них через тріумфальну браму? Про нас сповістять герольди?

— Ну, ні. Але собачка…

— Ти нічого не розумієш! Ми повинні прокрастись і підкинути конверт сивому в наметі! А може, ти хочеш поговорити з ним? Чи з тими, що приїхали на чотирьох парусниках? Вони подякують тобі за сардинки, не бійся!

Тільки тепер Андрійко уявив собі всю операцію. Прикрий дрож пробіг по його шкірі, незважаючи на теплий вечір. Хлопець уже не захищав небезпечну Суламіф. Войтек схопив шишку і кинув у собаку. Суламіф страшенно запищала, відскочила на два кроки, потім знову повернула голову до хлопців, не втрачаючи надії.

— Щоб вона гавкала або ще щось, коли ми будемо біля намету? Геть!

І Войтек кинув палицю, затупотів, вдаючи, що біжить до собаки. Суламіф заскиглила і зникла.

Хлопці йшли далі, прямо на пісню. Ліс був рідкий, з невисоким підліском, головним чином, ялівцевим. Акустика тут чудова. Коли, нарешті, пісня стихла, хлопці чітко почули об'яву конферансьє, яка обурила їх обох.

— А тепер на честь наших милих гостей ансамбль наяд виконає танцювальну фантазію під назвою: «В полоні у румбакштагів»! Акомпанує жіночо-чоловічий хор!

Хлопці йшли навпростець, мелодія, що саме залунала попереду, притягувала їх, наче магніт. Слів було небагато:

Лівий фокашкот виймати,

правий бакштаг попустити!

Потім те саме, тільки навпаки. Треба визнати, що ця словесна монотонність непогано відтворювала монотонність незабутніх вправ Здіся.

Хлопці не витримали і побігли. За кілька сот метрів опинилися на краю мальовничої галявини, де відбувався концерт.

Визираючи з-за великих кущів ялівцю, хлопці побачили людей, які, на щастя, сиділи до них спиною. Перед публікою, на фоні вечірнього озера, саме виконувався танець.

— Чорти! — промурмотів Войтек. — Для нас вони не могли постаратися!

Видовище, хоч і одноманітне, мало свою принадність. Чотири наяди граціозно вигиналися, наслідуючи нескінченні вправи натягування і відпускання шкотів та бакштагів. Глядачі оцінили цей показ дуже високо. Безустанно здіймалися аплодисменти і сміх, причому аплодисменти були призначені для наяд, а сміх — для нещасних румбакштагів.

— От чорти! — знову промурмотів Войтек. — Почекайте!

Але чекати довелося їм самим.

— Слухай, — сказав Андрійко, — адже саме тепер, коли всі тут… біля намету нікого…

— Не вчи вченого. По-перше, ще не стемніло. По-друге, там, напевно, є наглядачі. А по-третє, я знаю, що роблю…

Сутінки над галявиною густішали. Бухта набирала вчорашніх теплих рожево-коричньових відтінків. Далеко, біля того берега, на фоні сивіючого очерету, пропливав самотній лебідь.

Андрійко дивився на всі ці красоти природи, сповнений гіркоти. Наяда з солодким обличчям вигиналася перед прибулими, кожним рухом висміюючи його, Андрійка. Відоме з багатьох книжок твердження про жіночу зрадливість набуло тепер терпкого присмаку особистого досвіду, ставало знанням життя. І тому Андрійко знову штовхнув Войтека, щоб зараз же якось помститися…

— Чекай, я знаю, що роблю. У мене тут є свої ходи. Незабаром Андрійко міг побачити, що то за ходи.

Балет наяд, нарешті, закінчився. Після гучних оплесків дівчата сіли серед глядачів. Войтек рачки поповз ближче до них, наказавши Андрійкові тихо сидіти на місці.

Андрійко стежив за товаришем. Войтек опинився за якихось десять метрів від однієї з наяд, чорнявої, худої і розпатланої. Кілька хвилин він сидів не рухаючись, напевно, хотів могутнім поглядом примусити її обернутися. Але наяда й не думала цього робити. Саме починався наступний номер програми.

На жаль, і він був зв'язаний з румбакштагами. Противний конферансьє почав читати вірші на злобу дня.

… Але командир наш сивий

Був аж надто милостивий.

Зігмунт теж його послухав,

Торбу грошей їм убухав.

Хлопці гроші похапали

Й тої ж ночі повтікали…

Сміх, що вибухнув тепер, був, мабуть, обернено-пропорціональний вартості цієї бездарної творчості. Наяди аж качалися по траві.

І тоді Войтек так само рачки рушив назад до Андрійка. Хвилину хлопці сиділи мовчки. Потім Войтек сплюнув.

— Ну їх к чорту. Ходімо!

Тим часом стало темно. Хлопці вибралися з галявинки і через ліс підійшли до наметів.

На жаль, Войтек мав рацію. Правда, постів біля наметів не було, але кілька жінок метушливо бігали від найближчого вогнища до намету сивого.

— Хай йому чорт! — вирвалося в Андрійка.

— Тихше!

Хлопці зрозуміли, що тут готують їжу, і їх охопила нова хвиля мук. Напевно,