Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Болить? — питав він щохвилини.

Як же могло не боліти, коли лапи в нього були, мов у борця, і він завзято намагався засунути їх якнайглибше під останнє ребро!

— Цікаво! — говорив він після кожного стогону Андрійка. — Дуже типово! Скільки тобі років? Сімнадцять? Неймовірно! І вже перші ознаки цирозу!

— Колего! — крикнули гідротерапевт і фрейдист. — Не поспішайте з діагнозом!

Тоді за Андрійка взявся фрейдист, який наказав хлопцеві розповісти подробиці сну. Він розчаровано хитав головою.

— Дивно, дивно. Цілком нетипово. Таких снів не буває при нормальних хворобах!

Потім узявся гідротерапевт. Цей не грався в діагнози, а тільки давав вказівки про якийсь дуже складний душ. Виходило, що Андрійкові треба по п'ять-вісім годин щодня нічого іншого не робити, а тільки поливати себе то тут, то там.

Консиліум нічого не дав. Лікарі встали і вийшли. Сивий пішов за ними. Лишився тільки доктор Рапа.

— Ех, шкода! — зітхнув він. — До Карася б тебе, он ш. о! Він тільки один раз в очі глянув би і все б уже знав. А може, поїдеш, га? Це недалеко, кілометрів сто. Тільки три пересадки — в Пішу, в Августові і Сувалках. За два дні доїдеш.

— А ви самі?.. — спитав Куцик.

Рапа махнув рукою.

— Куди мені! У мене й зілля під рукою немає. Мене тут вважають за знахаря, — незручно якось ходити в лісі і збирати. От якби ви під'їхали в одне місце недалеко звідси, там таке зілля росте, що пальці оближеш. Архидудник болотний зветься! Тільки там він є та ще в Бєло-везькій Пущі. О, це б зразу вилікувало!

— Що ви кажете? — Куцик потер руки. — А де це місце?

— Це таке державне господарство є, Гожиялки. Над Снярдвами.

— Гожиялки? — крикнули обидва хлопці.

— Авжеж! Чому ви дивуєтесь?

— Нічого, бо нам казали, що там…

— Дурниці! — урвав Андрійка Куцик. — Бабські балачки.

— Так, цих балачок там багато. Говорять про нечисту силу. Але зілля — це не балачки. Там озерце є, в лісі. В багно перетворюється, пливуче. Така плівка на озері. Ось там росте цей архидудник. Зривати його найкраще на молодику і потім сушити, але не на сонці, не в печі і не на вітрі. Найкраще сушити на серці.

Хлопці досить багатозначно переглянулись, і старий замахав руками.

— Я ж кажу, що це знахарі… А ви не смійтеся! Стільки речей ще не досліджено. Ну й правильно, що на серці. Бо як сушити дуже швидко, то там різні вітаміни пропадуть, підуть на вітер. Бе-один, чи, може, Бе-три. Ви ж не знаєте. Чого ви так дивитесь?

Старик розгнівався і пішов. Над озером почулися якісь крики. Хлопці прислухались.

Так, це був класичний бунт команди, тільки здійснювався він типово тутешніми методами. Почувся вигук:

— Раз, два, три!

І зразу ж залунало колективне, громове:

— Лівий фокашкот попустити! Правий фокашкот виймати! Лівий бакштаг виймати! Правий бакштаг попустити!

Хлопці побігли до озера.

Чергова либонь десята четвірка сиділа біля борту яхти, невпинно, як галерники, нахиляючись і випростовуючи плечі після кожного «попустити» і «виймати». Виконавши вправи, люди відразу залазили в байдарки і підпливали, лаючи парусний спорт. Здісь стояв на носі і раз у раз витирав спітніле обличчя.

— Шабаш! — вигукнув Куцик і замахав руками, щоб припинити цей бунт.

Люди розійшлися.

— Тюхтій! — звернувся Куцик до Здіся, стукнувши себе по лобі. — Ти не міг сам відпустити їх під три чорти? Бачиш, це ж бунт!

— Який бунт? — пропищав Здісь.

— Ну, це скандування.

— Це з симпатії до мене, — заперечив Здісь. — Бо я охрип від цих команд! А їм дуже подобається.

Куцик махнув рукою. Справді, у них були серйозні прикрості. Незабаром прийшов Войтек. На питання, де він був, відповів ухильно.

— У суботу великий там-там, а ви все зіпсували, — сердито промовив він. — Вас вітали, як царевичів, а тепер ніхто не хоче навіть дивитися на яхту. Скандал!

Важко було сперечатися з ним. Хлопці сиділи на «Аталанті», непевні, чи запросять їх вечеряти, чи виженуть ні з чим.

Але побоювання хлопців були марні. Прийшов сивий і запросив їх до вогнища.

Ні, це була вже не привітальна «скромна закуска», їм дали по мисці супу з крупою і по тарілочці картоплі з консервованим гуляшем. На десерт організували колективні співи, але хлопці на знак Куцика ввічливо подякували і пішли на яхту.

Войтек, звичайно, десь запропастився. Він прийшов, коли хлопці вже лягали спати.

— Твій сивий теж хороший! — сказав Куцикові. — Морочить нам голову, а сам сьогодні вдень послав велосипедиста у Гіжицьк до яхт-клубу вияснити, хто ми такі!

Куцик схопився так швидко, що головою стукнувся об стелю. Інші теж встали.

— Звідки ти знаєш?

— Яке тобі діло? Досить того, що знаю.

Андрійкові раптом стало дуже холодно. Клацаючи зубами, він застогнав:

— Тікаймо, хлопці, тікаймо!

— Тікаймо, тікаймо… — сердито перекривив його Куцик. — По-перше, може, Войтек бреше, по-друге, самі подивіться, куди тут тікати!

Войтек, правда, погрожував, що відплатить за образу, але другий аргумент важко було відкинути.

Смеркало. Молоденький місяць саме зачепився за верхівки сосон на далекому протилежному березі і з кожною секундою все більше потопав у чорній безодні ночі.

На березі палали вогнища ескулапів, і ніч від цього здавалася ще темнішою. Досить відвернутись од вогнища, і навколо нічого не видно — густа чорнота. Тільки вітерець тягнув од води, підганяючи до берега зграю метеликів, що летіли, мов хмара великих сніжинок.

— Як ти втечеш? — повторив Куцик. — За метр нічого не видно. Розіб'єш яхту об перший стрічний корч, а потім заплатиш з власної кишені? Дякую.