Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Він упізнав Люцину, хоч Здіслав, сидячи ближче, затуляв її. І ось, мабуть, уперше в житті, хлопець гостро пережив почуття, характерне для юнацького кохання: ревнощі.

Те, що вони зранку вдвох сховалися в очереті, він міг би ще виправдати. Але саме в цю мить дівчина з пухнастим волоссям підбігла до Здіся і наче кинулася йому в обійми. Андрійко з жахом побачив, як рука її від волосся Здіслава перейшла на щоки, ніжно вона погладила його шию. Яка страшна зрада!..

Не розуміючи, що він робить, аби тільки не бачити цього, Андрійко влетів у відчинені двері каюти.

Він сидів на підлозі, спершись головою на ліжко і затуливши руками очі й вуха, щоб нічого не бачити, нічого не чути. Хлопець був у такому розпачі, що Суламіф не насмілилася його втішати. Вона сіла в кутку і серйозно дивилась на нього.

Андрійкові здавалося, що його розпач триває години. Насправді ж минуло хвилин десять. Десь далеко проторохкотіла моторка, в очереті замовкли голоси, яких він боявся і якими гидував. Щось плеснуло поруч. Потім легенько вдарило об борт. Хтось приїхав! Певний, що це вони, Андрійко заліз на ліжко і забився в найтемніший куток. Нізащо в світі він не хотів, щоб вони його побачили.

Але й тут, здавалося, доля не змилувалася над ним. Хтось заліз на яхту, почулися кроки…

Андрійко підвівся, примушуючи себе посміхнутися і забуваючи про зрадливі сльози, які ще не висохли на щоках. Він уже хотів спитати: «Ну, як там з рибною ловлею?»

Але це був хтось інший: В каюту заглянула людина в чорних окулярах і в білій пілотці. Тут було дуже темно, тому новоприбулий не відразу помітив Андрійка і кілька секунд зацікавлено оглядав закутки каюти.

Андрійка охопили суперечливі почуття. Адже хлопці не довіряли цьому типу. І, справді, його поява на «Аталанті» саме тепер, після цієї загадкової сцени в Лецьку, тільки посилювала недовір'я. Але вчора хлопці грубо висміяли спроби Андрійка поділитися таємничими вечірніми пригодами. А сьогодні один з них відібрав у нього…

Зрештою, вже те, що це не Люцина і Здіслав, викликало в нього посмішку.

— Добрий день! — сказав хлопець.

Незнайомий здригнувся, подався назад. Зняв окуляри і зразу пізнав Андрійка.

— Як справи, хлопче? Я вже цікавився, що з цією нещасною командою «Аталанти». Навіть вахту як слід не можуть виставити! Ну, то ви вже справляєтесь з гротом?

— Чому ви так цікавитесь нами?

— Дуже просто! Вперше бачу на такій чудовій яхті таку погану команду!

Андрійко ввічливо засміявся. Чоловік у пілотці теж засміявся і поплескав Андрійка по плечу. Потім сів, зняв пілотку і окуляри, витер піт з обличчя.

— А це що? — спитав він, показуючи на щоки Андрійка.

Хлопець страшенно почервонів і поспішно витер їх.

— Я купався, — промурмотів він непереконливо.

— Та-а-ак… Спека.

— Чудова погода, — вставив Андрійко, щоб приховати свою розгубленість.

— Аж надто чудова. Буде дощ.

— Чому?

— Коли так пече, а навколо багато води, то утворюється чимало пари. Отже, може бути гроза. Зрештою, для Мазурських озер це взагалі небачено. Більше тижня без дощу. Уфф!

Він витягнув цигарки, запропонував Андрійкові. Той ввічливо відмовився.

— Маєш рацію, — промовив чоловік і запалив свою цигарку. Потім вів далі: — Ну й втомився я! Вітру немає, довелося кілька годин веслувати, а тут же спека!

— Звичайно!

— А що це, власне, за пристань? Людина мучиться, мучиться і навіть не знає, куди заїхала.

— Гожиялки.

— Що це за Гожиялки? Село?

— Ви не знаєте? Держгосп.

— Ааа, — розчаровано зітхнув чоловік.

— Вам треба кудись в інше місце?

— В усякому разі не в держгосп.

Андрійко засмутився. Ця людина йому подобалася, а хлопцям — ні.

— Чому?

— Бо мені потрібні мазури. Розумієш? Андрійко сказав, що не розуміє.

— Мазури, розумієш? Люди, хати, предмети домашнього вжитку. Не розумієш? Пісні, вбрання, легенди, кахлі. Розумієш?

Андрійко тільки похитав головою і витріщився на чоловіка.

— Про етнографію ти чув?

— Звичайно.

— Оце вона і є.

— Ну, так це й тут можна! — раптом зрадівши, вигукнув Андрійко. — Тут є палац…

— Ну й що ж?

— Такий гарний! Готична башта! Маврітанський портик!

— Уявляю собі! — Чоловік зневажливо похитав головою. — Ні, це не для мене. Мене цікавлять мазури, а не якісь там німецькі юнкери.

Це було сказано з такою силою, що Андрійко втратив надію затримати цю приємну людину і замовк. Чоловік хвилину мовчки курив, потім спитав:

— А хто працює в держгоспі? Мазури?

— Не знаю, — прошепотів Андрійко. — Здається, ніхто.

— Як це? Чому?

— Бо там… якісь дослідження. Не знають, що тут робити. Тут усі корови і кури дохнуть. Так, може, на годівлю коней…

— І що, нікого тут немає?

— Ні, є керівник з дружиною. І двоє стариків…

— Мазурів?

Андрійко не знав.

— Мабуть, ні. Розмовляють зовсім по-нашому.

— Це гірше. Ну, а взагалі, що там цікавого в цих Гожиялках? Що тут було при німцях?

— Якийсь великий пан жив. Напевно, граф.

— А якісь повір'я, легенди є?

— Аякже! — зрадів Андрійко. — Нам ще під Момайнами розповідали. І справжня мазурка. Що тут нечисто… — Хлопець зніяковів. — Ви, мабуть, не вірите в усі ці страхіття?

— Вірю чи ні, але цікавлюсь.

І, трохи подумавши, чоловік вирішив завітати в Гожиялки. Цей успіх притупив трохи біль від страшної любовної поразки. Вони вилізли на берег. Сонце пекло все дужче й