Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Старий не заснув. Він все добре чув; там, на галявині. Криволапкові слова — «дайте мені час все підготувати» — не йшли йому з голови. «Невже? Невже він, якого ми як сина рідного гляділи, виховували, буде вовкам допомагати?» — думав кабан.

— Я вночі з вовками розмовляв. — сказав Криволапко одразу, коли наблизився до Хрюка. — Ходив до них. Просили мене їх стежками кабанячими провести, що б нас усіх нараз половити.

— І що ти на це відповів? — підозріло подивився кабан.

— Що мені треба все підготувати, продумати.

— Ти їм будеш допомагати? — аж завизджав від злості Хрюк.

— Ні! Що ви! Не буду! Я думаю, як нам врятуватися!

— Втечемо та й по всьому.

— Не втечемо. — Криволапко сумно похитав головою. — Вони з усіх боків обступили. В мене є інший план! — при цих словах він посміхнувся.

— Мовчи, вовку! Не треба мені твого плану! Сам розберуся. — старий кабан розвернувся й пішов геть. Плану в нього ще жодного не було, але з вовком він його обговорювати точно не хотів.

Хрюк був у розпачі. І не ті вовки його зараз бентежили, що в лісі зуби на нього точили, а той один-єдиний, який в стаді жив — Криволапко.

«Не можна вірити вовку!» — думав кабан, поклавши вже сиву голову на лапи. «Не можна!». За якусь мить він пригадав, як Рохля принесла його, ще малого, до стада, як молоком своїм його, наче своє маленьке поросятко, відпоювала, як на лапи ставила. «Ні! Він наш, свійський! Не може він вовкам служити, а нас, свою сім'ю, зрадити!» В лівому вусі бриніло: «Схаменися! Він вовк! Кабан — це здобич для нього, а не сім'я!» А в правовому відзивалося: «Але ж сам признався, що до вовків бігав. Як би щось задумав кепське, то б чого говорити став? А може правду каже, врятувати нас хоче?»

І так, і сяк крутив, думав, міркував старий Хрюк, а так і не вирішив нічого. Пішов до Рохлі за порадою. Розказав їй тугу свою і питає:

— От скажи-но мені, Рохлю, вірити Криволапкові чи ні?

Поглянула кабаниха на вовка, що лежав під смерекою. Він тяжко сумував. Та недовіра, яку він сьогодні відчув, розривала йому серце, застилала сонце й небо імлою, через яку не було видно майбутнього. «Тут я не свій», — думав він, — «і там, серед вовків, чужий.»

Непомітно підійшла Рохля. Коли Криволапко її відчув, вона вже стояла над головою. Вовк підняв голову, подивився на свою годувальницю, і нічого не сказав. Щось стояло у горлі і заважало говорити. Від розпачу хотілося завити по-дикунські на весь ліс, але він вчасно спам'ятався, що цього робити не можна — вовки вчують, подумають, що знак. Побачила Рохля його чорні, мов ніч, очі, і одразу прочитала в них усе те, що на серці було. Так тільки мама може.

— Повір йому! Він правду каже! — сказала вона Хрюку, коли повернулася.

Старий кабан пішов в напрямку до Криволапка і покликав його:

— Гей, Криволапку! Ходи сюди, треба порадитися, як від вовків боронитися!

Вовк вже й не надіявся почути ці слова! Вони були такою несподіванкою, що він аж підскочив і побіг до Хрюка, виляючи хвостом наче дворняга.

Хрюк зібрав усе стадо і почали радитися. Розказав Криволапко вчорашню нічну пригоду. Поки він говорив, кабанчики один до одного прижалися, хвостики попід себе попідбирали і при однім слові «вовк» затуляли очі від переляку. Справжнього вовка вони ще жодного разу не бачили. Хіба що Криволапка! Але ж він свійський!

Коли той закінчив, настала тиша. Було чути лише цвіркунів. Біда тяжкою чорною хмарою нависла над усіма і всі це розуміли. Раптом найменший кабанчик схлипнув і запитав крізь сльози:

— Мене з'їдять?

— Теж мені… верзеш казна-що! — розізлився Хрюк. — Сплюнь! — Він сам сплюнув тричі через ліве плече і постукав копитом по смереці. — Не боятися! Страх — це смерть! Краще подумайте, як від вовків втекти!

— А чому це ми маємо від них тікати? — запитав Криволапко з якоюсь дивною усмішкою. — Хай самі тікають!

— Чи ти забув, що не ми вовки, а вони! І це вони на нас полюють, а не ми на них!

— А ми їх хитрістю переможемо! — вовк встав на лапи і почав радісно пританцьовувати навколо інших.

«Певно здурів від страху…» — подумав Хрюк. Але цієї ж миті Криволапко зупинився і цього разу був серйозний:

— Ми їм влаштуємо пастку!

Він став розказувати свій план. Кабани спочатку слухали, мов заворожені, потім один через одного почали посміхатися, а коли Криволапко закінчив, дружно розреготалися, аж за животи схопилися.

Стали кабани до зустрічі із вовками готуватися. А яка ж війна на голодний шлунок? Першим ділом наїстися треба, що б сили були. Наварила Рохля здоровенний казан горохової каші. Наїлися кабани, а далі за давнім своїм звичаєм полягали, щоб сало зав'язалося.

Ось і сонце за обрій зійшло. Час йти. Перехрестила Рохля Криволапка, обійняла на прощання, і він до вовків побіг.

Вовча зграя вже була зібрана, коли на галявині з'явився Криволапко.

— О! Ти тут? Добре! Встиг, бо пішли б без тебе!

За день усі добряче зголодніли. Приємний кабанячий запах, який йшов від Криволапка, збуджував апетит, аж слина вовкам з щелеп на землю котилася.

— То ходіть за мною! — відповів Криволпако. — Я вас кабанячими ходами проведу. Вони сплять й ні про що не здогадуються. Легка буде здобич. От тільки стежка вузенька, треба один за одним слід у слід йти.

— Нема проблем! — Костогриз перший побіг за Криволапком, а за ним усі вовки — слід у слід.

Страшно було Криволапкові. Серце виривалося з грудей, перехоплювало дух, пересихало в горлянці. «А якщо не вдасться мій план? А як вчують вони пастку нашу?» — ці думки не виходили з його голови. Та поступово він опанував