Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Пішли усі разом до Капшучка і позичили у нього 50 мішків зерна на рік. Той позичив під умовою, що віддадуть 60. Теж хоче зиск мати. Написали миші розписку і підписалися. Все по закону. Не викрутишся. Мусиш віддати, хоч би тріснув.

Усі 50 позичених мішків зерна в комори до Жменьки перенесли.

Ось вже й сонце сідає. Жменькові комори повні. Миші втомлені, ледь на лапах тримаються.

— З моїм першим завданням всі впоралися. То хто ж з вас сама роботяща? — лис вуса покручує. Чує, хтось в двері шкрябає. Відчинив, а там миша Мудряк.

— Я самий роботящий! — каже.

— Так, Мудряк самий роботящий! — в один голос вигукнули миші. Як би не він, то вже б давно лису на вечерю були б.

— Якщо ви всі так вважаєте, то це мабуть правда. — Лис дав Мудряку мішок зерна. — Візьми! Заробив.

Коли миші пішли, лис покликав Жменьку:

— Ходімо, комори твої оглянемо!

Як зайшов хом'як, як побачив, що в коморах зерна повно, зрадів, заплакав від щастя, обійняв лиса, як рідного.

— Рятівник ти наш! Гостюй у нас, скільки душа забажає!

Несе Мудряк мішок на спині, а за ним братики втомлені волочаться. Ледь до нори доповзли і заснули. Три дні і три ночі спали. Може й ще б спали, але Мудряк їх розбудив.

— Дурні ви! За свою жадність ледь життям не розплатилися. Тепер боргуємо 60 мішків зерна. Хтось знає, як борг повернути?

Переглянулися миші між собою, плечима знизують, головами хитають.

— Я знаю! — поки ви спали, я тут все обміркував. — Все, що в нас є — це один мішок зерна. З нього треба зробити 60.

— Як це? Таке тільки в казках може бути. — махнув лапою Товстяк. — Давайте краще його з'їмо.

— Навесні ми посіємо це зерно, будемо його доглядати і зберемо врожай. Іншого шляху немає. З цього часу кожна зернина для нас насіннєва. Їсти її не можна!

Голодна була зима. Не раз кортіло мишам мішка розв'язати. Але терпіли усі.

Настала весна. Товстяк, як найбільший, впрягся в плуга і орав землю. Хитряк з їжакових голок борону зробив. Шустряк зерна засіяв, але одразу горобці поналітали! Поробили миші рогатки і нумо по горобцям стріляти, що б зерна не видзьобали.

Вдосвіта вставали брати і в поле дружно йшли. Рахували кожну зернинку і просили її вирости. Підливали в сухе літо кожний колосок, в жменях воду носили. Росли колосся, зерном набиралися.

Коли час настав, узяли серпи, зжали, снопи пов'язали й ціпком їх обмолотили. Поскладали зерно в мішки. Порахував Мудряк, і заплакав:

— 50 мішків вродило. Лише 50. Де ще 10 взяти?

Зажурилися миші, але нічого не придумали. Заночували в полі, біля мішків.

На ранок побачив Мудряк, що біля їхніх мішків ще 10 мішків десь узялося. «Що це за диво?!» — здивувався він.

— Браття, прокидайтеся! — почав він будити мишей. Ті попрокидалися, чужі мішки обступили і розглядають.

— Дивіться! Тут записка! — показує пальцем Шустряк.

Мудряк відв'язав записку і прочитав вголос: «Братам-хліборобам від Жменьки!».

— Нічого не розумію. — здивувався Хитряк. — Як це розуміти? Чого б це він нам такі дарунки робив?

Побігли миші до Жменьки, дякувати стали.

— Знаю я все. І про зерно, яке у мене покрали, і про те, що вам треба 60 мішків віддати. Знаю, бо казав мені про це Капшучок, кум мій.

— Чому ж ти допомагаєш нам, коли знаєш, що ми тебе торік обікрали? — допитувався Хитряк.

Подивився Жменька на мишей, втомлених від важкої праці, на їхні очі, червоні від степового вітру, на їхні лапи, вкриті мозолями, і відповів:

— Я допомагаю не колишнім злодіям, а теперішнім братам — хліборобам.

Зраділи миші, що хом'як їх братами-хліборобами назвав. Занесли Капшучку 60 мішків зерна. Хом'як 50 мішків відрахував, а решта мишам віддає.

— Капшучок, ти помилився! — каже Мудряк. — Ми домовлялися, що 60 мішків повернемо!

— Не прийнято у хліборобів з своїх братів проценти брати. Ви цей хліб своєю працею виростили, на власні очі бачив. — дістав розписки й Мудрякові повернув.

Зраділи миші. Ніколи ще не було їм так добре і весело. Що не кажіть, зароблене тішить більше, ніж крадене.

З того часу миші-хлібороби ніколи не крали і господарювали на своїй землі, як оце і ми з вами.

Народилося у вовчиці з Дикого лісу кільканадцять дітлахів. Усі маленькі, сліпенькі, пищать, до мами горнуться, цицьку шукають. Вовчиця радісно на них споглядає, усіх облизує теплим язиком, запах їх запам'ятовує. Новонароджені стараються, молоко ссуть.

Час іде, ростуть вовченята, граються, сили набираються. А один не грається. Навіть не ходить, не те, що б гратися. Лежить і на лапи звестися не може. Спочатку думали, що лінивий. Та одного разу підійшла до нього вовчиця, обдивилася уважно. Аж бачить, коли вовченя на лапи зводиться, вони з колін випадають. Наче й колін немає.

— Ой, бідолашний… — зажурилася мама. — Що ж це за кара така?

Тут і батько-вовк Костогриз, підійшов, ватажок зграї. Подивився на малого й питає:

— Що з ним таке?

— Біда! З лапами щось. Не може підвестися.

— Не журися! Як не встане, значить така його доля. — рикнув Костогриз. — Збирайся, завтра вирушаємо в похід.

Покликала вовчиця лікаря. Той подивився, головою похитав, поцмокав і каже:

— Дисплазія певно. Це не лікується.

На ранок вовки стали збиратися. Час вирушати. Вовчиця йде, а поряд із нею вовчата маленькі плентаються. Лиш хворенький з живота на спину качається, на лапи звестися хоче, але нічого в нього