Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

З цими словами Хрюк став наближатися до висячих вовків. Ті як почули, що зараз їх їсти будуть, перелякалися не на жарт. Це кабан живе з думкою, що його з'їсти можуть, і помалу до неї звикає й не боїться, а от вовк про це не думає. Він же вовк, кого ж йому боятися? Завили вовки. Але не той то був голос, який жах наводив, а скоріше жалібне скиглення.

— Помилуйте! — несподіваного серед того скиглення обізвався Костогриз. — Прошу прощення!

— Прощення? — Хрюк в чорнім кожусі і з рогами підійшов до вовків і заглянув Костогризу в очі. — Жодного прощення зграї бандитів! Хто грабував на дорогах, га? Хто мордував невинних, га? Хто від дітей відрікався, не ти?

При цих словах Костогриз пригадав собі як покинув в лісі малого кривого і немічного сина. Йому стало соромно. «Є каяття та вороття немає!» — подумав.

— Я… — відповів він тихо, щиро і з жалем у голосі.

— Ми більше не будемо! Пробачте нам! — почали скиглити вовки, відчуваючи, що це їх остання надія вимолити прощення.

Раптом почувся дивний голос: дзвінкий, голосний, наче з неба хтось промовляв:

— Відпусти їх! Я сьогодні добрий. Лиш хай поклянуться, що більше ніколи сюди носа свого не покажуть! — це Криволапко, який з-за кущів спостерігав за цим цікавим видовищем, надів відро на голову і промовляв за Перуна. Шкода йому вовків стало. Добре мав серце, пробачив їм, як каяття побачив.

Хрюк підійшов до вовків і крикнув голосно, здійнявши руки до неба:

— Кляніться, поки блискавка вас не вразила!

— Клянемося, клянемося! — наперебій заскиглили вовки.

— Голосніше! Перун вас, негідників, не чує!

— Клянемося! — завили вовки щосили.

Цієї миті кабан відрізав мотузку, якою вовки були прив'язані до гіляки і вони впали мордами об землю. Далі почали тікати у різні боки хто куди. Але ж і хвости їх були зв'язані між собою. Повідривали собі хвости, але раді були, що хоч голови вберегли.

З того часу вовчої зграї немає. Ніхто з вовків не хоче згадувати, як він тут, в Чарівному лісі, на кабанів полював. Так полював, що кабани його ледве в казані не зварили. Коли ж за хвоста питають, то відбріхуються як можуть. Кабани ті вовчі хвости біля своєї оселі повішали. Кожен, хто їх бачить, думає: «О! Як вони стільком вовкам хвостів понадирали, то треба їх остерігатися!» От такий тепер мають оберіг. Від самого Перуна!

Народилося в зайчихи три синочки. Назвала їх мама Пушком, Сірком і Вушком. Росли вони, підростали, безтурботним життям біля мами насолоджувалися: бігали, гралися, сонячних зайчиків ловили. Коли трішки підросли, стала мама їх до дорослого життя готувати. Найперше, про вовка стала розповідати:

— Бійтеся вовків, діточки любі, — каже. — Вовк — то жахлива істота: в нього гості зуби, великі кігті. Обходьте його десятою дорогою.

— А як нам від вовків врятуватися? — запитав Пушко.

— Втікайте від нього!

— А де від нього сховатися можна? — обізвався Сірко.

— В норі! — відповіла зайчиха.

— А де він живе? — перелякано прошепотів Вушко.

— Він живе всюди… — якось утаємничено промовила мама. — Може з'явитися будь-якої миті.

Ще більше злякався Вушко, аж холодним потом вкрився. Перейнявся тим вовком, бідолашний, місця собі не знаходив. Вночі йому наснилося, як вовк його злапав і ось-ось з'їсть! Добре, що з'явилася мама і відігнала страшного! Прокинувся зайчик від переляку, серце тріпотить у грудях, а страх лапи зводить. Наступного дня від мами він не відходив більше ніж на три кроки: куди вона, туди і він.

— Чого ти не граєшся з іншими? Щось сталося? — питає його мама.

— Я вовка боюся. — перелякано прошепотів Вушко. — Краще біля тебе посиджу. Мені тут спокійно.

За кожним кущем, за кожним горбочком йому страшний вовк привиджувався. Коли наставала ніч, зайчик ховався в найдальшому куточку нори, скручувався калачиком і зверху мішком прикривався, що б не видно його було. А раптом вовк прийде? Вночі він марив. Часом снилося йому, як він від здоровенного гострозубого вовка тікає, а вовк його ось-ось наздожене, слина його вже на заячий хвіст капає. Просинався тоді Вушко, весь блідий і гарячий від жахливого видіння. Тоді мама варила йому м'яту. Він настоянку пив і заспокоювався. Лише тоді засинав.

Брати Сірко і Пушко над ним кепкували, боягузом обзивали. Бувало навіть, що навмисно по-вовчому скавуліли, щоб Вушкові страшно було. Мама їх за це сварила, але на довго їм такого виховання не вистачало.

Минуло літо. Повиростали зайчики. Настав час розпочинати самостійне доросле життя.

Відвела мама синів на перехрестя усіх лісових стежок і каже:

— Тепер ви, дітки, дорослі. Це значить, що самі тепер обираєте, що вам робити і куди вам іти. Навчила я вас усьому, що сама знаю. А зараз лише одне вам скажу: будьте обережні і думайте, що робите!

Дала мама кожному оберіг, подякували зайчики на добрім слові, і розбіглися лісовими стежками. Тільки Вушок на місці залишився. Не знав він, куди йому йти, нічого не хотів, боявся на вовка натрапити. Посидів-посидів, аж поки сонце за обрієм не сховалося, й назад, додому, до мами повернувся.

— Ти? — здивувалася мама.

— Так, я…

— Страшно? — мама зрозуміла, що Вушок життя боїться.

— Дуже страшно.

— Не бійся, сину. Ти тепер мусиш навчитися жити сам.

На ранок мама знову відвела Вушка на перехрестя і залишила його там. «Вже час йому дорослішати!» — знала мама. І хоч її материнське серце гірко плакало, вона наказала синові не повертатися.

Вушок знову залишився сам.

«Куди ж це мені піти?…» —