Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

чухав він за вухом, оглядаючись навкруги. Перед ним було чотири стежки. Одна вела додому. Туди мама сказала не повертатися. Друга пролягала попід старезним дубом і зникала десь в густому лісі. «Ні! Туди я точно не піду!» — вирішив Вушок — «Саме там вовки водяться». Третя стежка вела на галявину, де завше відбувалася лісова рада. Куди приведе четверта стежинка він не знав.

Міркував-міркував зайчик й вирішив, що йому й тут добре, безпечно, отож краще взагалі нікуди не йти. Ліг собі під кущем калини і задрімав.

Тим часом по четвертій стежині наближався щур. Про щурів ви, певно, вже не раз чули, а може й бачили: сірі, смердючі, хитрющі. Але цей був особливий. Пройдисвіт! Він прив'язав до хвоста іржавого рибальського гачка, якого виміняв у рака Клешні, чіплявся тим гачком за краї макітри, спускався на дно і вилизував усе що там було. Інші щурі знали, що потрапиш в макітру — не вилізеш, тож не ризикували. А цьому байдуже було — гачок виручав. За це прозвали його Макітрою. Йшов собі Макітра, куди очі вели, пригод шукав.

Почув заєць, що хтось наближається, перелякався, під кущем сховався. Від страху затремтів, аж кущ з боку в бік заходився.

Вийшов Макітра на перехрестя, оглянувся, і бачить, кущ калиновий тремтить. Він до того куща, а там заєць! Вуха до себе притулив, очі заплющив і тремтить.

— Чого це ти тремтиш, заєць? — питає.

Заєць розплющив одне око, побачив щура, переляк йому минувся, тоді вже й друге розплющив.

— Уф! — зітхнув полегшено Вушок. — Добре, що ти не вовк.

— Ти думав, що я вовк? — розреготався Макітра.

— Так! Що тут смішного? — зайчик трішки розсердився, що з нього кепкують. — Вовки знаєш які? З'їдять і пушинки не залишать!

— Знаю-знаю… — тепер серйозно відповів щур.

— Ти бачив вовків? — Вушок наче заворожений дивився на щура.

— О-о-о… — щур похитав головою. — Не один вовк пам'ятає мої кігті і зуби! Якось одного разу на мене напали три вовки! Оце була справжня бійка! Але я їх усіх ледь не порвав! Одному вигриз ніс! Іншому гачком вибрав очі! А третій здався і скавучав про прощення, аж поки я не змилувався над ним.

— Ти? Ти бився з трьома вовками? — Вушок від здивування роззявив рота і вилупив очі.

— Я! — Макітра став на задні лапи, передні склав на грудях і якби на нього зараз надіти капелюха, то був би подібний на імператора Наполеона Бонапарта.

— Ти герой! А я от, вовків боюся… — признався Вушок. — Куди не подивлюся, усюди мені вовки привиджуються. Життя від них немає. — Раптом в його голові сяйнула якась думка і він тихо промовив: «Допоможи мені жити…»

— Добре! — швидко обізвався Макітра, наче чекав цієї пропозиції. — Тобі пощастило! Я саме зараз тимчасово без роботи. Нещодавно служив в охороні. Самого тигра охороняв! А тепер на заслужену пенсію вийшов. Якщо просиш, буду тобі служити вірою і правдою. Але за однієї умови!

— Якої?

— Ти мене будеш годувати.

— Гаразд! — зрадів зайчик.

3. Життя удвох

Стали Вушок і Макітра разом жити. Йде щур попереду, а за ним зайчик. Буває, що десь на метелика задивиться, десь травички вщипне, й затримається. Набридло щуру оглядатися.

— Ні! Не хочу я тобі більше служити! Я дорогу вибираю, першим йду, вовків розганяю, а ти за мною не встигаєш! Ще загубишся, на вовка натрапиш! Навіщо мені той клопіт?

— Пробач! Я більше так не буду, — винувато заскиглив заєць.

— Ні! Давай краще я тобі ошийника почеплю і на мотузці везти буду. Що б не загубився.

— Добре! — погодився зайчик. Йому теж не хотілося загубитися від такого досвідченого провідника.

Далі йдуть лісом.

— Куди ми йдемо? — питає зайчик.

— Яка тобі різниця? Я знаю куди, а тобі ж все-одно?

— Так, мабуть все-одно… — погодився Вушок. — Аби вовків не було.

Зморився щур й каже до зайця:

— Слухай, заєць, старий я й немічний. А ти он який, молодий та дужий! Ноги в мене вже болять. Ми ж в один бік йдемо, то ж візьми мене на спину, бо вже на лапах не тримаюся.

— Гаразд, сідай! — погодився заєць.

Сів Макітра на зайця, за чуба тримається, їде, мов на коні. Лише керує, коли треба наліво чи направо повернути. Для зручності на шиї вмостився. Проїхали ще трішки. Щур знову каже:

— Язик вже в мене болить. Тільки те й роблю, що кажу «наліво», «направо», «стій». Змучився вже розмовляти. Давай я тобі вуздечку надягну. Праву віжку потягну, то ти направо повертатимеш, як ліву — то наліво, а коли обидві — то значить стати треба. І тобі зручно, і мені зайвої роботи не буде.

— Добре! — погодився зайчик.

Макітра змайстрував вуздечку і на Вушка почепив. Йде заєць, а щур на ньому сидить, віжками потягує.

Зголоднів щур. Потягнув віжки до себе і заєць зупинився.

— Час повечеряти. Назбирай-но мені горішків лісових! — наказав Макітра.

— Як же ж я тобі їх назбираю, коли я по ліщині не вмію лазити? — здивувався Вушок такому проханню.

— То не мій клопіт! Пообіцяв ти мене годувати, от і дотримуйся обіцянки! А як ні, то я піду від тебе! Завтра ж вовки тебе роздеруть!

— Ой не йди! Благаю тебе, не йди! — злякався Вушок. — Дістану я тобі лісових горішків. — Оглянувся зайчик навкруги і до найближчої ліщини поскакав.

Високо на ліщині висіли горіхи. Як не намагався Вушок доскочити, та все марно. Став по стовбуру дертися, але й це в нього не вийшло: не вміють зайці по деревах лазити.

Побачила то білочка, що на тій ліщині мешкала, й питає його здивовано:

— Заєць, чого тобі треба? Чого це ти на ліщину дерешся?

— Мені горіхів треба!