Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

— Так зайці ж ліщини не їдять! Ти що, забув?

— Так я не собі! Мені щура Макітру треба погодувати.

— А відколи це зайці щурів годують?

— Дай мені горіхів і я тобі розповім!

Цікаво стало білочці, полізла в комору, дістала звідти жменю горіхів і кинула донизу. Позбирав їх Вушок і розповів, як він щура зустрів і як Макітра йому служить.

— Дурень ти! Це не він тобі, а ти йому служиш! — відповіла білочка, коли Вушок закінчив розповідь.

— Ти не розумієшся на заячих проблемах! — розсердився зайчик і поскакав до Макітри.

Той з'їв усі горіхи, позіхнув і заснув. Зайчик ліг поруч, подивився на зорі і подякував небу, що зустрів такого вірного і надійного провідника, як Макітра. «З ним я точно не пропаду!» — подумав Вушок і заснув.

На ранок Макітра заліз на Вушка, вдарив зайцеві віжками по вухам, прицмокнув і рушили кривою стежкою. В цих місцях зайчик ще не був, то ж оглядався навкруги.

— Не оглядайся! Ти мене збиваєш! Ти мені заважаєш думати! — знервовано запищав Макітра. — Я заради кого стараюся? Га?

— Пробач, Макітра! Я більше так не буду!

— Не буду, не буду… — передражнив щур. — Тпр-р! — він натягнув віжки на себе, що означало, що треба зупинитися. Заєць став.

Щур зіскочив з шиї, побіг в кущі, вирвав два великих лопухи і зв'язав їх між собою. Потім ці лопухи надів зайцеві на очі.

— Це що б ти не оглядався!

Лопухи звисали на очі і за ними зайцеві нічого не було видно. Навіть стежка, й та не проглядалася.

— Мені так не зручно. Нічого не видно. Може я зніму? — винувато запитав заєць!

— Лише спробуй! Ти мені дякувати повинен, що я за тебе дбаю. Найскладнішу роботу роблю. Пропав би ти без мене. Вже б давно тебе вовк зжер і навіть хвостика від тебе не залишилося… Йди і не думай! Думати — це моя робота! Запам'ятай: в тебе замість голови — Макітра!

— Таки твоя правда, — зітхнув заєць і поскакав куди щур правив.

Пополудню Макітра скомандував: «Тпр-р!» Став заєць, відхекується. Зіскочив щур з шиї, мотузку до дерева прив'язав і пішов собі десь. А заєць стоїть, травичку щипає.

Раптом хтось йому лопухи з очей відвертає. Від сонячного світла йому аж в очах засліпило, так він давно вже його не бачив.

— Що з тобою? — промовив хтось, кого ще не було видно, чарівним голосом.

— А що зі мною? — здивувався заєць.

— Чому в тебе на очах лопухи, а на голові вуздечка?

— Це для моєї безпеки, що б мій провідник мною керувати без слів міг!

— Хто?

— Щур Макітра!

— Макітра? — розсміявся голос. — Так це ж пройдисвіт номер один!

— Пройдисвіт? Ні! Ти не знаєш: він один з трьома вовками впорався!

— Брехня! Він ще й не таке вигадає! — розсміявся голос. Вушкові очі вже помалу звикали до сонячного світла й він побачив, що цей сміх належить молодій зайчисі.

— А звідки ти знаєш? — обурився заєць.

— Я тут живу! В наший краях про Макітру всі знають! Той як не надурить — не проживе. Тікай від нього поки не пізно, бо він тебе до добра не доведе.

— Ні, він мені обіцяв служити вірою і правдою. Він не такий. Макітра в мене замість голови!

— Шкода мені тебе, зайчику, як тебе там…

— Мене звати Вушок.

— А я Біла Лапка. Стережись його.

У ту ж мить з лісу вийшов щур Макітра, побачив зайчиху і закричав до неї:

— Пішла геть! Чого тобі треба?! Йди, бо гаком зараз дістанеш! — щур войовниче виставив поперед себе хвіст на якому, як ніж, зблиснув гак.

Розвернулася Біла Лапка й поскакала до лісу.

— Що вона тобі нарозказувала? — щур підійшов до зайця і пильно подивився йому прямо в очі.

— Казала, що ти пройдисвіт… — прошепотів Вушок.

— А ти що?

— А я не повірив.

— Молодець! Бреше вона! Славі моїй заздрить. Наступного разу, щоб ні на крок до неї не підходив, ані слова до неї не промовив! А то піду від тебе! Будеш сам з вовками розбиратися!

Макітра знову опустив лопухи на заячі очі, заскочив йому на шию і смикнув віжки.

Йшов Вушок невідомо куди, невідомо нащо і про Білу Лапку думав. «А що як вона правду казала?»

Не встиг заєць змучитися, як знову Макітра потягнув віжки.

Навколо Вушка щось відбувалося. Усюди лунали якість звуки, нерозбірливий шепіт, незрозумілі йому вигуки нелюдською мовою. Можна було б подивитися, але зайчикові стало страшно, то ж він не наважився підняти бодай одного лопуха. Крім того, як би це треба було зробити, то Макітра сказав би про це. Але ж він нічого не казав! Значить не треба нічого бачити. Для власної безпеки.

Тим часом, Макітра подався до щурячої нори і усім оголосив:

— Я приборкав зайця!

— Ти? Невже? Не може бути такого! — залунало звідусіль.

— Закладаюся на жменю горіхів!

Були й такі, хто заклався.

Вийшов тоді Макітра з нори, заскочив на зайця, прицмокнув, віжками тріпнув, і поскакав на Вушкові, як вершник на коні. Скаче заєць з усіх сил, аж у вухах вітер свистить, а щур примовляє: «Гайда! Скоріш!». Навколи гори обскакав і назад до щурячої нори примчав.

— Бачили? — питає тих, хто з ним закладався.

— Бачили… Таки правда. — визнають щурі. Й по жмені горіхів кожен Макітрі віддав.

— А можна й нам покататися? — питають інші.

— За горішки все