Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Але я потерпаю, ану ж тато побачить.

Іне поблажливо зітхає. Їй і казати нічого не треба. Ми обоє знаємо, який тато неуважний, особливо до дрібниць. Особливо в крамницях. Він навіть не здогадується про існування подібних дошок оголошень.

— До речі, ніхто не захотів оглядати фотоальбоми, — каже Іне. — Я про свою кузину кажу.

— Гм… А чому?

— Мама вважала, що надто товста в своїй шлюбній сукні, а тато вважав, що деяким речам варто дати спокій.

— Дати спокій?

— Не питай! — буркнула Іне.

На тому розмова закінчилася.

Але вже за кілька секунд знову задзвонив мобільний. Я, навіть не слухаючи, відразу випалив:

— Можна ж створити романтичний настрій з трояндовими пелюстками у ванні, хіба ні?

На іншому кінці панувала тиша. Щоправда, лише мить, а тоді почувся добре знайомий регіт. Іне так не сміється.

— Це ти, Антоне? — аж гикає голос у слухавці.

Я раптом прагну лише одного: заховатися під подушки на канапі й під свіжо-зелений весняний плед, якого Іне досі не забрала.

Бо ж, звісно, телефонувала Улла. Не в тому місці й не в той час, як завжди.

— Е-е… так… — белькочу я. — Я саме хотів… набрати собі ванну.

— Ага, — регоче Улла. — З пелюстками троянд?

— Так, а що? — прокашлююсь я. — Мені подобаються такі… трохи настроєві моменти.

Я аж сам кривлюся зі своїх слів. Улла вже, мабуть, не просто підозрює про мої дивацтва. Вона абсолютно впевнена, що я дивна дитина.

Улла далі сміється.

— Та вже добре… Я просто подумала, що це татів номер телефону. У «Жовтих сторінках» він записаний під татовим іменем.

Story of my life. Я уже й не знаю, скільки разів мені телефонували татові клієнти, цікавлячись сухими туалетами й сечовивідними шлангами. П’ятдесят чи більше…

— Під татовим іменем записані два номери, — зітхаю я. — Один з них — мій. До того ж тата немає удома.

— Гаразд, — каже Улла. — Я подзвонюю пізніше. У церкві має відбутися цікава зустріч. Для батьків підлітків. Хотіла б повести туди твого тата.

Для батьків підлітків? Але ж Улла не має малих дітей. Ані підлітків, зрештою.

— То коли він повернеться? — запитує вона.

— Не знаю, — кажу я, і це правда. — Тато в «Плазі».

— Он як?

У голосі зацікавлення. Вона не може знати, що в «Плазі» був робочий семінар, на якому говорили про туалети й каналізацію. Мені раптом страшенно захотілося, щоб Улла подумала, ніби він у готелі з жінкою. Яка цілком здатна її відлякати.

— Що він там робить? — питає вона.

— Побився, лежить… розбитий, — відповідаю я.

Усе правда. Окрім «розбитий». Фраза зависає в повітрі, і я не кваплюся щось пояснювати. Хай Улла добряче розхвилюється, чому це тато лежить і побився. І з ким.

— Я подзвонюю пізніше, — каже Улла. Дуже коротко.

Ні тобі «прощай навіки», ні чогось іншого, що зародило б у мені надію. Ой, ні, Уллу, видно, не так легко налякати дамами, які, ймовірно, б’ються з татами у «Плазі».

Вочевидь, вона мені не повірила. Я це можу зрозуміти.

На жаль, так воно є. Щоб Улла відлякалася, вона мусить на власні очі побачити татову даму. Іншого виходу, окрім оголошення, не існує.

Трудність у тому, що Улла не така вибаглива й вередлива, як лосиха.

IF YOU OBEY ALL THE RULES

Тепер уже я залишаю татові записку.

Сьогодні уроки в школі починаються дуже рано. Гарного дня. Антон.

Тато ще солодко спить, коли я вислизаю з дверей. Він не спав би, якби знав, що я задумав.

З його канцелярськими кнопками в кишенях.

О такій ранній порі в супермаркеті «Rema», на щастя, ще мало людей. А ті, що прийшли, дуже заклопотані. Мені це дуже підходить, не хочу, аби хтось звертав на мене увагу. І все ж я нервую. Щоб відволікти увагу, спершу купую льодяники від болю в горлі. Ніколи не знати наперед, коли заболить горло.

Потім з байдужим виглядом проходжуюся перед дошкою оголошень, щонайменше тричі, читаю почеплені там папірці. Справді, дуже багато пропозицій. Анна радо вимиє ваш дім, Бйорк навчить йоґи, Заріта зможе зазирнути у ваше майбутнє, а заодно почистити карму.

Але ніхто не пропонує сорокалітнього чоловіка.

Досі ніхто не пропонував. Я зиркаю праворуч, потім — ліворуч і наважуюся.

Відкриваю наплічник, виймаю аркуші й чіпляю їх на дошку з таким неймовірним спритом, аж сам собі дивуюся.

Серце гупає. Я роздивляюся своє творіння. «Розклад на тиждень для 7-Б», написано там. І норвезька, і математика. Розклад на тиждень для 7-Б???

Я стиха лаюся, зриваю розклад з дошки, знаходжу те, що треба. У скаженому поспіху завішую половину Заріти й добрячу частину йоґи Бйорк. Нишпорю в кишені за ще одною кнопкою, щоб причепити папірець на віки.

І раптом чую:

— Привіт, Антоне!

Я так рвучко висмикую руку з кишені, що все, що там було, висипається на підлогу. Та я не дуже тим переймаюся.

Натомість щосили напускаю на себе буденний вигляд. Мовби чекаю на когось і, нудячись, знічев’я розглядаю дошку оголошень.

Бо за спиною у мене стоїть тато Іне, з текою під пахвою і дуже дивним виразом обличчя. Я не дуже добре його знаю, бо зазвичай бачу лише в гаражі, коли він миє три свої автомобілі, і все ж — який дивний у нього погляд.

Тато Іне дивиться на підлогу, потім підводить очі на мене.

— Що це ти тут робиш? — питає він.

— Я просто… досліджую… — кажу я, витріщившись на плакати.

— Досліджуєш? І що ж ти досліджуєш, дозволь поцікавитися?

— Те й се…

Нудке відчуття, що тато Іне чудово знає про мої наміри.

— А що твій тато про це думає, як гадаєш?

Ну ось! Він здогадався, що я розвішую оголошення про знайомство для свого тата. У моїй голові раптом з’являється гулка порожнеча. А з рота виривається найприбацаніше, що я будь-коли ляпав.

— If you obey all the rules, you miss all the fun, — по-дурному всміхаюсь я.

Тато Іне нічого не каже. Стискає губи й рішуче прямує до крамниці. Вигляд у нього ще дивніший, ніж перед тим.

Я, тремтячи, переводжу подих і нахиляюся позбирати розсипані кнопки.

І раптом бачу… З моєї кишені висипалися не лише кнопки й льодяники. На підлозі перед дошкою оголошень, окремо, гостро впадаючи у вічі, лежить пакетик кондомів.