Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

— Ні, не будь-хто, — раптом озивається Уле, мало не зваливши мене на торшер під вікном. — Лише Іне…

СОНЯ З СУЛЬВІКЕНА

Радість ніколи не триває довго. Наступного дня Іне всю першу перерву стоїть і балакає з Кевіном і навіть кілька разів сміється. Пан і пані Досконалість. Є чого скиснути. До того ж її підвозили до школи. Можу побитися об заклад, що й Кевіна з собою прихопили.

Коли дзвонить дзвінок на урок, я проходжу повз них, не вітаючись. Однак Іне біжить за мною.

— Хтось написав? — схвильовано питає ще здалеку.

— Єп-п! — кажу коротко.

— Прочитай!

А що Іне покинула Кевіна стояти самотою, я зупиняюся, чекаю на неї.

Виймаю мобільний і читаю повідомлення, яке надійшло вчора ввечері, коли я лишень ліг у ліжко. Ось воно: «Жінка, 38 років, радо з тобою зустрінуся. Люблю музику, фільми й мандри на природі. Сподіваюся на твою відповідь. Соня з Сульвікена».

— Соня з Сульвікена, — Іне немов смакує ім’я. — Гарно звучить. Ще хтось?

Я хитаю головою.

— Треба, мабуть, дати їм трохи часу, — кажу я аж наче трохи благальним тоном.

Бо страшенно боюся татового невдоволення ще одним небажаним сюрпризом.

— Трохи… — повагавшись, погоджується Іне. — Але не багато. Улла дуже ефективна…

Десь під кінець уроків пищить ще одне повідомлення. Від Беати, яка захоплюється астрологією та індійською кухнею. А близько четвертої години одне за одним приходять ще три смс-ки: від консультантки з інтер’єру Сів, від особистої тренерки Сірі та від Ґру, яка має собаку.

О сьомій я укладаю список. З іменами й номерами телефонів.

Навіть не підозрював, що сорокарічні можуть мати такий попит.

— Восьмеро жінок? — питає Іне вранці. — Достатньо…

На першому уроці у нас «самостійна робота» у бібліотеці. Ми сіли за стелажем «Релігійна література». Тут не буває багато читачів.

— Ти впевнена, що не варто ще трішки зачекати? — питаю я тоненьким, несміливим голоском.

— На всі сто! — шепоче Іне. — Погляньмо, що вони пишуть про себе!

І хоч користуватися мобільним на уроках заборонено, я виймаю телефон і показую смс-ки Іне. Вона швиденько занотовує на задній обкладинці підручника з математики дані Ґру, Сірі й Соні з Сульвікена.

— Консультантка з інтер’єру… Що це таке? — цікавлюсь я.

— Людина, яка стильно прикрашає дім усередині, — пояснює Іне. — Ну, знаєш, декоративні подушки, ароматичні свічки…

До ароматичних свічок я матиму нехіть на все життя. Думаю, тато — теж.

— Так… Особиста тренерка, — далі веде Іне.

— Наскільки особиста? — питаю я.

— Стоїть над тобою і командує, доки ти присідаєш — встав-сів, встав-сів…. Ось настільки особиста, — розтлумачує Іне.

Я уявляю тата. Правильніше кажучи, я зовсім не уявляю його в такій ролі. Ніколи в житті не бачив, щоб він присідав. Ще й тато аж ніяк не з тих, кого можна змусити до чогось криком.

— Її теж викреслюємо, — категорично кажу я.

Іне проводить довгу риску через ім’я Сірі.

— А як тобі астролог? У них купа спільного…

— Астрологи вірять у знаки зодіаку, — буркаю я. — У Левів, Дів і таке інше. Тато в таке не вірить. Йому більше подобаються планети. І ще, може, місяці.

Мені трохи шкода викреслювати Беату, бо я люблю індійську їжу. Але як треба, то треба.

Зупиняємося на Соні з Сульвікена. Вона була першою.

— Який номер телефону твого тата? — питає Іне.

Я відповідаю рефлективно, бо знаю його напам’ять.

— Окей!

Голос звучить задоволено, ніби Іне щойно ухвалила важливе рішення.

Я запитально дивлюся на неї і раптом розумію, що вона набирає смс-ку на моєму телефоні.

— Соня зателефонує твоєму татові о дев’ятій вечора, — втішено всміхається Іне. — Я їй дала його номер.

ПРИЙДИ Й ПОРЯТУЙ НАС, СОНЮ

Грудка в животі розрослася до нових висот — чи широт, як там кажуть? Я чекаю повернення тата з роботи, у туалеті побував уже тричі.

Ні, я не створений для стресу.

Біда в тому, що тато не розуміє того, що розуміємо ми з Іне. Що єдине, що може врятувати його від Улли, — нова жінка. От хоча б Соня з Сульвікена.

І він не розуміє, що його вісь треба відлагодити. Щоб моє життя набуло сенсу.

Правду кажучи, тато багато чого не розуміє. Але відразу зрозуміє, що це новий сюрприз. А сюрпризів він не любить.

О пів на п’яту з крамниці приходить тато з двома пакетами.

— Тату… — кажу я, доки він виймає з пакета хліб з борошна грубого помелу. — Чи хотів би ти познайомитись з деким із Сульвікена?

— Сульвікена? — тато нарізає хліб.

— Ну, так… для прикладу.

— Та… мені не надто важливе походження… — каже тато.

— …лиш би людина була хороша, — докінчую я.

— Щось таке, — погоджується тато, намащуючи на скибку ікрову пасту.

Я витримую паузу.

— А якби це була одна жінка… — починаю я знову.

— Антоне! — уриває мене тато. — Ми ж уже закрили цю тему, хіба ні?

«Ні, — думаю я. — Знав би ти, як ми ще далеко від закриття цієї теми!» Але нічого не кажу. Бо тато мене різко урвав. Натомість теж мащу собі скибку хліба. Кладу зверху сир. Хоча зовсім не голодний.

— Як справи на роботі? — питаю за якийсь час.

З потайною думкою. Бо, якщо тато скаже, що не все добре, я зможу ввернути, що, можливо, приємно було б познайомитися з жінкою. Людиною, яка зможе розважити. З Сульвікена, наприклад.

Однак мій план провалюється. Тато радісно розповідає про дачні туалети розмаїтих розмірів і форм.

— Найважливіше для клієнта — відсутність запахів, — розповідає тато, зручно вмощуючись на канапі. — Тому треба, щоб туалет був роздільний, відділяв мокре від сухого. Ось у чому секрет.

Тато невимушено веде розмову про туалети, смакуючи канапкою. Таки не всі його гени я успадкував.

— До того ж багатьох цікавить туалет лише для дозвілля.

— Дозвілля? — хапаюсь я за тему, щоб повернути розмову в попереднє русло.

— Використання на дозвіллі, — пояснює тато, — це коли туалетом користуються двічі на рік. Тоді достатньо маленького. Але він швидко переповнюється…

Я відкладаю канапку.

— Тоді я раджу більшості клієнтів подумати на перспективу. Надто якщо вбиральнею користується більше, ніж двоє осіб.

Я киваю.

— Більший