Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

— Свято класу! Круто!

Уле не з тих, хто запишнюється, коли чимось гордиться. Він ходить класом уздовж і впоперек, широко усміхається й неквапно розкладає запрошення на парти.

— І танці будуть! — пищать від захоплення Вільде й Сара.

Вони зиркають одна на одну, потім — на Кевіна й знову одна на одну. А тоді, як завжди, вдоволено хихочуть.

Я ж дивлюся лише на Іне. Не тому, що мені кортить потанцювати. Просто думаю, чи кортить цього їй.

Важко сказати… Іне сидить, втупившись порожнім поглядом у вікно, і думками десь ген далеко. Останнім часом вона часто так завмирає. Не те щоб я постійно не зводив з неї очей, аж ніяк! Та багато дав би, аби довідатися, про що вона думає.

Навряд чи Іне сушить собі голову, придумуючи текст оголошення для мого тата.

Зненацька до Іне обертається Кевін. Він сидить перед нею. Якщо перехилить стілець назад, то може запросто лягти на її парту. Я бачу, як він їй щось шепоче, Іне тихенько сміється і теж шепоче щось у відповідь.

Чому це вона сміється до нього. От іще! Вона ж має мене! До того ж Кевін досі, за будь-якої нагоди, обзиває мене Speedo-труселями. Не пасує по-змовницькому хихотіти з хлопцем, який обзиває твого найліпшого друга.

Бо ми з Іне найближчі друзі. І завжди були найближчими.

Кевін відгойдується на стільці вперед, а Іне знову втуплюється у вікно.

«Найближчі друзі», — думаю я. Суперкласно мати близького друга. Бо друзі не переймаються тим, що хтось маленький на зріст або має великі вуха. Їм байдуже, хто першим чи останнім прийде до фінішу; їм байдуже до тих, хто театрально відкидає назад волосся, зводячи цим порухом дівчат з розуму. Близькі друзі ходять до школи окружними шляхами й балансують разом на дошці.

Як ми з Іне. Принаймні ще кілька днів тому.

Я згадую, скільки разів ми вилазили на дошку й крокували, балансуючи на ній, назустріч одне одному, скільки разів обдирали собі коліна, падаючи додолу. Згадую, як мріяли підняти дошку до самих верхівок двох наших дерев.

А насамкінець додумую думку, яка зародилася у мені ще тієї миті, коли ми з Іне танцювали полонез нарізно. Думку про те, що Іне, отам під вікном, зовсім нічим не сушить собі голову. Можливо, Іне, моя найближча подружка, закохалася. У Кевіна. В отого альфа-самця. І коли вона отак дивиться з вікна в світ, то, може, це — світ, де вони з Кевіном разом? Де вони танцюють удвох? І він театрально відкидає назад волосся?

Раптом мені стає страшенно боляче в животі. Наче він наповнений нудким желе, і від того живіт обм’якає і болить водночас. Ще ніколи не мав таких відчуттів.

Я піднімаю руку й прошу в Ларса дозволу вийти в туалет посеред уроку.

У хлопчачому туалеті, на щастя, нікого й нічого немає. Я не про туалетний папір, кажу про всяк випадок, і не про інші речі, котрі можуть засмітити й так брудну підлогу. Просто я сам. Стою між двома смітничками й думаю. «Антоне Альбертсене, — питаю сам себе. — І як тепер вчиниш?»

Не певний, чи відповів собі, відчуваю лише одне: мене нудить. Тому заходжу в єдину кабінку, яка замикається на заклацку й бекаю над унітазом, намагаючись звільнити шлунок. Обличчя стає аж мокре від сліз. Але виблювати не можу. Хоча нестримно хочеться позбутися огидного желе в животі, прибацаного свята класу й хлопця, котрий театрально відкидає волосся.

Потім я довго стою перед дзеркалом над умивальником. Хтось великими літерами написав на ньому похабне слово. І крізь те слово прозирає обличчя Антона Альбертсена з двома величезними вухами по обидва боки.

Я думаю: «Ех, Дамбо, ти, Дамбо… Ніколи тобі не злетіти й не відірватись від землі…».

Я мию руки, прискаю холодною водою собі на мармизу. Думки проясняються. Я думаю: «Мабуть, з’їв щось не те. Може, салямі, датоване вчорашнім днем? Логічне пояснення. Бо, чесно кажучи, не може людину знудити до блювоти лише те, що найближча подружка, можливо, закохалася у дурбецала, який смикає головою, відкидаючи волосся?».

Я витираюся і лише біля вішаків перед класом помічаю, що до підошви черевика причепився клапоть туалетного паперу. Жмакаю його й закидаю в кишеню Кевінової куртки.

— Я відразу додому, — каже Іне після уроків.

— Ага, — відповідаю своїм найбуденнішим голосом, на який лиш здатний.

— «Місячне сяйво». Страшенно важка для розучування п’єса…

Мені дуже кортить запитати, чому їй так важливо вивчити ту дурнувату п’єску, натомість кажу лише: «Окей!».

На думку спадає наша дошка. Востаннє я ходив по ній сам. Під дощем.

— Але ж ми будемо переписуватися повідомленнями? — Іне закидає ногу на велосипед.

— Про що?

— Про оголошення, звісно. Бувай! — відповідає Іне й крутить педалями геть від мене.

Сподіваюся, Кевін не проводжатиме її додому?

Я спроквола закріпляю наплічник на багажнику, відмикаю велосипедний замок.

Цієї миті надходить Уле. Він, звичайно ж, веселий і збуджений, а мені зовсім не до веселощів.

— З ким захочеш потанцювати? — запитує він без передмов.

Я тягну з відповіддю.

— Може, з Іне?

— Можливо… а може, і ні. Залежатиме від натхнення.

— Це ж як?

— Я танцюю лише з тією дівчиною, з якою захочеться потанцювати конкретної миті, — відповідаю я.

Раптом мені неймовірно кортить відкинути театрально волосся. Але я стримуюся. Бо ж не перед Уле випендрюватися.

— І з ким тобі захочеться танцювати? — не відступає Уле.

Я дивлюся на нього, тихо зітхаю і змінюю тему.

— А тобі?

— Я вибрав собі Емілію, — задоволено хвалиться Уле. — А тато навчив мене танцювати.

Останнє так мене приголомшило, аж я забув йому нагадати, що спершу варто було б запитати згоди Емілії.

Невже реально? Щоб тати вчили синів танцювати?

Зроду такого не чув. І мій тато, впевнений, теж.

— І чого… він тебе навчив? — питаю я.

— Ось цього!

Уле несподівано кладе мені одну руку на плече, а другою обіймає за стан.

Рятуйте! Я блискавично випручуюся, налякано озираю велосипедну стоянку.

— Не тут! — ніяковію я.

— А де? — здивовано запитує Уле.

— У мене вдома… Завтра…

Уле киває.

— Окей.

— Потренуйся до завтра, — додаю я і кочуся на велосипеді додому.

МІЙ СПОКУСЛИВИЙ ТАТКО

На робочій нараді. Буду вдома не скоріше сьомої. Піца в холодильнику. Татова записка лежить на кухонному столі.

Чудово. Моя найліпша подружка, ймовірно, закохалася в іншого, у мене, можливо, з’явиться мачуха-в’язальниця, і ніхто не навчив мене танцювати. Коротко кажучи: справжня життєва криза.