Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг
Однак він стає у неправильному місці. Якщо прочитати написи на трьох плакатах зліва направо, то вийде «ШКОЛІ УРА НАШІЙ». І такому дивному текстові вже не надто допоможуть чудові мальовані кульки.
А з іншого боку, батьки не дуже прискіпливі. Однаково щасливо всміхатимуться.
— Гаразд, мої маленькі-солоденькі, — каже Анне. — Це все на сьогодні. Лише трішки відшліфувати, і не встигнете й озирнутися, як станете старшокласниками.
Клас підсміюється стиха. Анне називає нас маленькими-солоденькими лише останні кілька тижнів, тож ми розуміємо, що вона так жартує.
Але я не сміюся. Бо я, Антон Альбертсен, досі найменший у класі й досі стою у хорі в першому ряду, щоб мене було видно. І думаю про старшу школу. І про молодшу школу, яка скінчиться уже за кілька тижнів.
Одне, безперечно, знаю точно: за ці кілька тижнів багато чого має статися. Надто багато.
Я зістрибую зі сцени, хапаю наплічник і виходжу зі спортзалу. Зранку, ще до уроків, Іне була в стоматолога, тому ми відклали важливу розмову до великої перерви — за повіткою на шкільному подвір’ї.
У моєму списку з’явилася нова категорія:
Те, що має відбутися до початку навчання у старшій школі.
Я пишу:
Зріст (підрости прибл. на півметра)
Волосся (не на голові) (прибл. 2 см)
Надходить Іне, я швиденько жмакаю папірець і запихаю його в наплічник. Іне зла й кидає на ходу: «Промах!».
— Ти про що? — у розмовах з Іне мені постійно треба уточнювати, що вона має на увазі.
— Напис на дзеркалі, — зітхає Іне й гупає біля мене. — Тато… тобто тато моєї кузини розсердився і лише запитав: «Хто це навазякав на дзеркалі?». Мама сказала, що точно не вона. А потім вони довго й прискіпливо дивилися на мою кузину.
— І що далі?
— А далі вони подумали, що ВОНА закохалася!
Я мимоволі всміхнувся. Але Іне було зовсім невесело. Щось надто щиро вона перейнялася долею кузини.
— І як мені тепер діяти? — розводить руками Іне.
— Гм, а вона не може сама з цим упоратися?
— Хто? — питає Іне.
— Та ж твоя кузина! Це ж її батьки…
Іне хитає головою.
— Ні, — каже стримано. — Моя кузина… не дуже добре знається на коханні…
Здається, я розумію. Кузина Іне не має досвіду в коханні. А ми з Іне саме починаємо набувати такий досвід. З Уллою і рештою.
Ми сидимо, мізкуємо, Іне скептично заглядає у свою коробочку з перекускою.
— А що з фотками? — озиваюсь я.
За порадами «Сердушкового закутка», треба повернутися до тих часів, коли пара була закоханою. Разом розглядати старі фотографії, намагаючись розбудити давні почуття. Ніби заново стати молодими й закоханими. Ну, якщо не молодими, то хоч закоханими. Навіть давні фото не в змозі сотворити диво й повернути молодість.
Іне задумливо киває.
— Розумію, про що ти, — каже вона й занотовує щось у своєму маленькому записнику. — Можливо, у них десь зберігся весільний фотоальбом.
Я нишпорю у наплічнику, шукаючи свій пакунок з перекускою. З одного боку, це добре, що саме зараз Уле сидить в учительській і розмовляє про гриби, тоді як ми працюємо над питанням кохання, але мені бракує його перекуски. Бо я довго нишпорю у надрах наплічника, доки нарешті мої два нещасні хрусткі хлібці вигулькують між підручником з математики й рефератом про контрацепцію.
— Хочеш ріпу? — пропонує Іне з кривою усмішечкою.
Вона вже дописала свої нотатки.
Я заперечно хитаю головою, виловлюю з наплічника скибку сиру й кладу на хрустку пластинку хлібця.
— Що трапилося з твоєю мамою? — питаю натомість. — Стала сентиментальною чи що?
Я маю на увазі банан у коробочці Іне, де вся їжа поскладана шарами. «Найкраща в світі Іне», — написано на банані. Трохи несподівано. Бо зазвичай її мама пише щось на кшталт «Повторення — мати навчання». А такі ніжності — незвичне явище. Іне чистить банан, відводить погляд.
— Ніколи не могла збагнути мам, — каже вона.
Я гризу сухий хлібець і тихенько зітхаю. Я не можу збагнути татів. Надто, коли вони починають плести на шпицях. Без примусу…
— …і кохання не годна збагнути, — веде далі Іне.
Цілиться шкуринкою в смітник. Майже поцілює. Бананова шкуринка з написом «Найкраща в світі Іне» чіпляється за сміттєвий бак і зависає на краю. Потім Іне з тріском зачиняє коробочку.
— Досить базікання про банани, — твердо каже вона. — Берімося за оголошення про знайомство.
Я відчуваю, що мій живіт ще дуже сумнівається, чи це добра ідея. Зате голова повниться фразами, вичитаними в журналах Сіґне Сальвесен. Дещо можна використати в нашому оголошенні.
— Затишок біля коминка. Це можна взяти.
— Навіщо? Ви ж не маєте коминка!
— Зате маємо мрії про нього!
Я виймаю кілька видертих удома журнальних сторінок.
— Ось поглянь, — кажу я і читаю вголос:
«Молодявий чоловік з бешкетною іскоркою в очах шукає жінку для ближчого знайомства. Люблю мандрівки на природі. Не курю, помірний в алкоголі. Мрію знайти з тобою щастя. Перевага, якщо ти любиш собак».
Я тріумфально дивлюся на Іне.
— От бачиш! Якщо цей чоловік мріє знайти своє щастя, то чому б татові не помріяти про коминок?
— Ну, так, — погоджується Іне. — У кожного свій смак.
Я переходжу до іншого оголошення, нижче:
«Жінка, 40 років, хочу знайти чоловіка для спільного життя. Люблю природу й мрію про спокійні вечори на твоєму теплому плечі перед коминком. Люблю мистецтво й літературу. А може, й тебе?»
Іне вмить запалюється.
— Негайно телефонуймо їй!
— Ні, — заперечую я. — Цілком переконаний, що це не татів тип.
— Чому? — закочує Іне очі. — Твій тато підготується до зустрічі з нею і неодмінно стане експертом у питаннях мистецтва й культури. Це ж неважко!
— Журнал 1994 року, — пояснюю я. — Дама, у ліпшому випадку, вже давно перебуває у старечому притулку.
— А-а, — розчаровано протягує Іне й трясе головою, мов старушенція. — Так, пролітаємо… Іноді час минає надто швидко…
Я
