Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

— Твоєму татові варто ще помріяти про звірячу шкуру, — каже Іне, подумавши.

Я здивовано на неї дивлюся.

— Якщо йому так конче кортить мати коминок, то коминок мав би романтичніший вигляд з простеленою перед ним звірячою шкурою, — пояснює Іне.

Романтично… Мій живіт знову посилає мені сигнали сумніву.

— Не певний, чи татові вистачає романтизму в душі на звірячу шкуру… — кажу я з ваганням у голосі.

— То, може, накидка на фотель? З оленячої шкури? — не відступає Іне.

— Ну, це вже більше підходить.

— Можеш у нас позичити, — задоволено промовляє Іне й бере чистий аркуш паперу. — Які ще пункти візьмемо для нашого оголошення?

Я швидко переглядаю журнальні анонси.

— «Тепле плече», — зачитую вголос. — Багато хто собі такого бажає в оголошеннях.

— Добре, — Іне записує угорі на аркуші: коминок, накидка на фотель, тепле плече. — А ще він повинен бути молодявий, — каже Іне, гризучи олівець.

— Обов’язково, — погоджуюсь я.

— Принаймні мусить спробувати, — додає Іне.

Ми обоє впадаємо в глибоку задуму. Молодявість, боюся, не найвиразніша татова риса. Звісно, усе залежить, з ким порівнювати. Тато молодявий порівняно з бабусею, наприклад.

— А якою повинна бути дама? — Іне підводить риску під уже написаним.

— Весела, — миттю відповідаю я. — Щоб тато став ще веселішим.

Іне пише «весела» під рискою.

— Тільки ж не занадто весела, — уточнюю я, трохи подумавши. — Щоб не реготала без угаву!

Іне киває, розуміє, що я маю на увазі. Ми вже мали одну таку даму, нестримну в реготах.

— Як тобі таке: «Сумний чоловік шукає не занадто веселу жінку для спільних приємностей»? — пропонує Іне.

Я зважую її слова й хитаю головою.

— «Приємності» не годяться. «Затишок» ліпше пасує.

Іне погоджується. Ми кілька разів промовляємо фразу вголос, але вона щось нам не дуже подобається.

— Замало романтики, — вважає Іне.

Я теж вважаю, що чогось замало.

— «Молодявий чоловік з теплим плечем…» — пробую сформулювати по-новому, бо щось не впевнений в усій тій романтиці; тепле плече принаймні надійне, усі мають тепле плече.

Іне киває.

— Це може підійти, — каже вона. — «Молодявий чоловік з теплим плечем… шукає затишок біля коминка», наприклад?

— Звучить так, ніби тато зібрався на пікнік грилювати ковбаски.

Ми переглядаємося й зітхаємо хором. Як же важко! Я доїдаю хрусткий хлібець, Іне викидає недогризену ріпку в кущі.

— Треба написати кілька слів про те, що любить твій тато. Щоб могло когось звабити, — міркує вголос Іне.

— Він любить піцу.

— У піці замало звабливості, — вважає Іне.

— Телевізійні новини, — кажу вже не так впевнено.

Цієї миті дзвонить дзвінок на урок. Я жмакаю папір, у який була загорнена перекуска, і потрапляю у смітник з другої спроби.

— Напишемо свої варіанти оголошення, — пропонує Іне дорогою до шкільної будівлі. — А завтра виберемо найліпший.

Я страшенно радий, що ми з Іне знову друзі!

ХЛОПЧАЧИЙ ТУАЛЕТ

«Контрацепція». Я прокашлююся, намагаюся уявити, як витріщатимуться на мене однокласники, а я зберігатиму незворушний спокій. Тато колись вчився цієї техніки на спеціальних курсах. Але не з нашими генами…

Ми з Уле проводимо генеральну репетицію свого виступу з рефератом. У класі для групових занять номер шість. Бо «репродукція» уже підтискає, каже Ларс. І він має на увазі не те, що на земній кулі замало людей, і треба розмножуватися, а завдання, з якими деякі групи спізнюються — а тому треба поквапитися закінчити роботу над рефератами. Бо на наступному уроці природознавства вже маємо виголошувати свої доповіді.

Як же я ненавиджу ці виступи. Стовбичиш перед усім класом, коліна трусяться, голосок писклявий, як завжди, коли не треба. Ніби хтось мене переїхав… У мене мав би вже почати ламатися голос, але добре, якщо з моїми темпами пощастить з цим десь так років через десять.

Я переводжу подих.

— «Немає цілковитої певності, звідки походить слово «кондом». Але існує припущення, що його можна пов’язати з таким собі Доктором Кондомом, який жив у Англії у ХVІ столітті».

Уже на цьому реченні клас корчитиметься від сміху. Треба загартовуватися. Я обводжу поглядом порожні парти в класі й відчуваю, що мені навіть не треба уявляти собі публіку. Я боюся до дрижаків вісьмох порожніх парт!

І все ж продовжую.

— «Кондом — це запобіжний засіб, він створює бар’єр між сперматозоїдами та яйцеклітинами».

А сам собі думаю: «Ага, бар’єр, аякже! Якщо я прорвався крізь гумку, то про який бар’єр може йти мова? І як мені таке вдалося, мені, якому ніколи нічого не вдається?».

«Безпечність кондомів буває різною», — читаю я далі й киваю Уле — якщо вже це генеральна репетиція, то все має бути по-справжньому. Уле нагинається і піднімає догори намальований власноруч плакат. Ми трохи сперечалися щодо тексту, але з огляду на те, що Уле витратив майже годину на вимальовування кольорових літер, останнє слово залишилося за ним. «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ», — написано на плакаті кольоровими бульбашатими літерами. А ще Уле домалював квіточки й надувні кульки. Дивячись на його плакат, можна подумати, що існує безліч святкових способів застосування кондомів.

А з іншого боку, хтозна, може, це й добре. Принаймні Ларс буде задоволений, бо він просто схиблений на різних наочних матеріалах.

— «Однак, за правильного користування, кондом може бути добрим запобіжним засобом», — закінчив я.

Правильне користування… Ну, так, я давно збагнув, що трапилося, коли зародилося моє життя. Бо коли хтось має незграбу-тата, який завжди пече пригорілу піцу, то решту легко можна додумати. Просто кажучи: якби було можливо надягнути кондом задом наперед, то це зробив би мій тато. Можу закластися.

Тепер черга Уле доповідати, а мені — піднімати свій плакат. «Протизаплідні піґулки», — написано на ньому вузькими чорними літерами. Я нічого не прикрашував барвистими мазками.

— Міні-піґулки, — починає розповідь Уле, але відразу замовкає.

Раптом відчиняються двері й до кімнати групових занять зазирає Ларс.

— Це ви взяли кондоми з учительської кафедри в класі? — питає він.

Ми з Уле розгублено перезираємося, налякано хитаємо головами.

Невже Ларс залишив кондоми на учительській кафедрі? А я думав, що нормальні люди тримають їх у шухляді нічного столика. І чого він подумав, що це МИ їх взяли?

— Для доповіді… — усміхається Ларс.

А, у цьому сенсі… Ми теж ледь усміхаємося.

— Ні, — відповідаємо в один голос.

Ларс чухає голову.

— Думав продемонструвати вам їх на уроці… — каже він. — Ну, нічого… Намалюю на дошці! Працюйте далі, хлопці, усе