Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

У мене таке відчуття, що тато теж похолов до кінчиків пальців ніг.

КОПНЯК ПІД ЗАД

Понеділок, і я сам їду велосипедом до школи. Радше веду велосипед за кермо, ледь переставляючи ноги. Видивляюся Іне й ніде її не бачу. Боюся, вона пішла до школи найкоротшим шляхом. Тим, який не проминає наші дерева.

Я не знаю, що мав би їй сказати. Вибач? Але за що?

Тож сподіваюся, що Іне першою заговорить. Але хай би не зволікала, бо я так багато маю їй розповісти. А вона багато чим мусить мені допомогти. Усе пішло геть не за планом.

Колись у давнину існували, звісно, чоловіки, які тримали гарем. Повний дім жінок, з якими вони були одружені. Такого я ніколи не збагну.

Бо мені, направду, достатньо тих кількох, які є в моєму житті. Іне, яка на мене ображається, не знати й за що, і Улла, яка надто вже запопадлива. Бабуся і тітка Ґрю живуть, на щастя, далеко на півночі, у Тромсі, інакше вони, теж цілком непередбачувані, були б тут, з нами.

Я доходжу до школи. Велосипед Іне вже стоїть у стояку. Я ставлю свій поруч.

На першому уроці фізкультура. Репетиція полонезу. І це не так вже й зле. Іне напевне заговорить зі мною. Бо важко залишатися недругами, танцюючи в парі…

Анне вже стоїть наготові біля програвача в кутку спортзалу.

— Ставайте парами! — репетує вона, вмикаючи музику. — І повторюйте за нами!

Вона тягне за собою розгубленого Симона й веде його перед зграйкою учнів.

Як швидко все перейшло до «нас». Про «нас» я тепер знаю усе.

Я вишукую поглядом Іне. Он там Уле розшукав Сару, перші пари вже рушили рівним кроком. Чи кульгавим. Як хто… Я витягую шию.

І раптом відчуваю укол в живіт, біль розповзається нудкою хвилею аж до кінчиків пальців ніг. Бо он вона — Іне, — за кілька кроків попереду. Волосся зв’язане кінським хвостом, червоний светр. Моя найближча подружка, з якою я щодня ходжу, балансуючи, дошкою. З якою я зовсім недавно сидів перед багаттям.

Мені спирає подих. Моя найближча подружка тримається за руки з іншим. Отим з крутою зачіскою, брунатними очима, схожим на кінозірку.

Альфа-самцем Кевіном.

У нашому класі завжди було трохи більше хлопців, ніж дівчат. Тому, коли ми ставали парами, хтось завжди залишався зайвим. Ось і зараз наша вчителька Анне веде полонез з Симоном.

Я хлопець. Я зайвий. Спершу я ціпенію і думаю, як трирічка в дитсадку: хто мене зараз візьме собі до пари?

А потім обираю стратегію, у якій я неперевершений. Тихенько й непомітно — наскільки це можливо — скрадаюся до маленького закутка спортзалу, де лежать купою м’ячі, обручі й гімнастичні мати. Бо там стоїть великий матрац для стрибків. Матрац прихилили до стіни, під ним чудово ховатися таким, як я.

— Антоне! — раптом чую я голос Анне.

Вона запитально на мене дивиться.

Я неохоче обертаюся, човгаю назад і беру за руку Оскара. Він майже на метр вищий за мене й уже має вусики під носом.

Ото вже дівчата мене підвели!

«Наполеон у похід через Альпи зібрався». Саме так називається пісенька, під яку ми маршируємо. Мелодія надто бравурна, як на солдатський марш. Зрештою, надто бравурна в усіх сенсах.

Я шкутильгаю за руку з Оскаром, за тисячі миль від Альп, і не можу відвести очей від Іне. Вона раптом стала зовсім іншою Іне, ніж я знав досі. Як чітко вона дотримується такту і вигляд має не менш стильний, ніж Кевін. Ніби танцює полонез у якомусь середньовічному замку, чи що.

Можу закластися, що в ілюстрованих журналах Сіґне Сальвесен їх назвали б «гарною парою». І я не зміг би заперечити. Іне — з маленькими вушками, чорними віями й волоссям, яке просто сяє. І Кевін — кінозірка. Який шепоче їй щось на вухо. А вона сміється, довго й дзвінко сміється.

Додому я повертаюся з Уле. Але спершу довго стою біля стояка з велосипедами, щоб начеб випадково зустрітися з Іне. А Іне цілком випадково стоїть цілу вічність посеред шкільного подвір’я, теревенячи з альфа-самцем. Хоч надворі дощить. Знаю, якою нині дорогою повертатиметься додому. Кевін — її сусід. І мене це не тішить.

— Сьогодні не ходитимеш по дошці? — запитує Уле.

Дошка без Іне. Ще ніколи не ходив дошкою без неї.

— Ні, — кажу я.

Але, якщо вже ситуація змінилася, передумую. Вилажу на дошку й переходжу від одного дерева до другого, не зупиняючись посередині, як з Іне. А тоді проходжу усю відстань у зворотному напрямку. Ніхто не заступає мені шлях, дощ періщить в обличчя. Кілька разів проходжу туди й назад. І мені добре так.

Раптом відчуваю себе мовби полярником: Антон Альбертсен, сильний і самотній. Який завжди тримає рівновагу і не потребує нічиєї допомоги. І раптом думаю: «А хто сказав, що треба розставляти в боки руки, аби втримати рівновагу?».

Звісно ж, Іне. Ха-ха! Можу побитися об заклад, що чудово балансуватиму навіть з руками в кишенях!

Я ж маю велетенські вуха. Для чогось же вони мусять згодитися.

Що й треба було довести: вуха й руки маю свої виняткові функції. Вуха не допомагають втримувати рівновагу. А руки сидять надто глибоко в кишенях.

Я гепаю носом у дошку й приземляюся коліном та ліктем на розквацяну землю.

* * *

Ще мені зараз тільки бракувало, щоб тато чистив мій ніс ваткою з антисептиком. Я прокрадаюся повз наші двері на поверх вище, до Сіґне Сальвесен. Вона, здається, була колись медсестрою.

— Ага, — каже Сіґне Сальвесен, дивлячись на мій роздряпаний ніс. — Ти закохався?

— Закохався? — перепитую я.

Сіґне киває. Вона знаходить вату ще, певно, з часів Другої світової війни, і намочує її рідиною з великої коричневої пляшки. Пече, аж ой-ой!

— Що ж, — каже вона, — Іне варта того, щоб за неї побитися.

— Іне? Та ні, ви помиляєтеся. І зовсім я не бився! Я впав з дерева…

— Он як… — каже Сіґне, закручуючи корок. — Так також буває, коли закохуються.

Сперечатися з Сіґне Сальвесен марна справа. Вона заклеює мій ніс пластиром і наливає склянку соку.

— Балансувати дуже важко, — пояснюю я.

Відчуваю, як болить і лікоть, і коліно, і заліплений пластиром ніс.

— Гм… Балансувати можна по-різному, — каже Сіґне Сальвесен.

«Де там, по-різному», — думаю я. І помічаю глобус. Він стоїть на підвіконні, весь американський континент пожмаканий. Схилений навскоси, як усі глобуси. Як земна куля. І