Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Мені раптом обм’якає щось у животі. Іне, моїй найліпшій подружці, могло б уже виповнитися шістнадцять. Шістнадцять! Іне, яку я знаю з дитсадка. Яка на дванадцять днів молодша за мене й святкує свій день народження першого дня після канікул.

Еге ж, щось сталося з її очима. Точно, позеленішали. І вії чорніші, ніж були.

Чи це лише здається, бо ми дуже близько стоїмо одне до одного, ледь не торкаємося носами?

Я потуплюю погляд. Таки зір погіршився. Мабуть, час до окуліста. Мені потрібні окуляри.

Іне зістрибує з дошки.

— Ти досі смердиш часником, — каже вона.

— Тепер я розумію, — кажу я згодом, одягаючи наплічник. — Він надто гарно пахне.

— Хто? — не розуміє Іне.

— Тато… Певно, тому Улла його захотіла.

Іне замислено киває.

— Ага, на жаль, він надто дотримується гігієни…

Як же мені не пощастило, що саме в мене тато-чепурун. А якби він смердів! А ще був старомодний!

Ми саме виходимо на асфальтовану дорогу, коли трапляється дещо дивне. Дивовижа наближається дуже навально. У вовняному пончо. У її вухах бряжчать сережки.

— Це вона! — скрикую я. — Пригнися!

Ми кидаємося ниць за великий кущ.

Це й справді вона. Улла Нільсен мчить під усіма вітрилами. Уперед до чогось. Або назад від чогось.

— Мабуть, була… в тата, — злякано шепочу я до Іне.

Я холону від цієї думки. Улла була в тата, а я про це нічого не знав? Що вони там витворяли?

— Ти мусиш якось цьому завадити! — каже Іне. — Негайно!

І звісно, бере все на себе. Але разом зі мною. Дає мені добрячого й доволі болючого копняка під зад, і я, перечіпаючись, вилітаю просто під ноги Уллі з наляканим криком:

— Привіт!

Улла підстрибує ледь не на метр.

— О, привіт, Антоне! — відповідає вона, поволі оговтуючись.

Я незграбно спинаюся на ноги і ще двічі вітаюся. Спершу в моїй голові цілком порожньо. І раптом: клац! Спрацювала моя миттєва здатність до імпровізації. Ідея, ніби послана з неба, чи як там кажуть.

— Гм-м-м… — мнуся я, щосили думаючи, аж мозок закипає, — я вас наче звідкись знаю…

Улла зводить угору одну брову. Дивиться на мене, потім — на Іне, яка начеб цілком випадково виповзає рачки з кущів.

Пауза дуже коротка, думки аж іскри викрешують.

— О, згадав! — випалюю я. — Ви одна з татових дамочок, тих, що приходили до тата минулого тижня. Як вас звати?

— Улла, — одна її брова застрягла під чолом, вона пильно нас розглядає.

— Ой, справді! — сміюсь я. — Вибачте, так легко заплутатися у тих дамочках.

Я дуже вдоволений собою. А от Іне — зовсім ні. Вона обережно копає мене в литку.

Я швидко зиркаю на неї і теж штурхаю. Бо мої здібності до фантазій не безмежні.

Після обміну копняками западає довга пауза, тривалістю, певно, з місяць. Улла здивовано дивиться то на мене, то на Іне.

— Нам уже час іти! — нарешті вигукує Іне — дуже голосно. — Ми ж в аптеку поспішаємо, за ліками твоєму татові, — Іне тягне мене за собою, багатозначно киваючи Уллі. — У нього короста.

— Що таке короста? — питаю я згодом.

— Сама до пуття не знаю, але звучить гидко, правда?

— Гм… не хотілось би приписувати татові щось аж ТАКЕ гидке.

— Тож не про тебе йдеться, — виправдовується Іне. — Та й це йому лише на користь.

Я, власне, думаю, що трохи й про мене йдеться, але що вже зроблено, те зроблено. Улли ми позбулися, а це найголовніше.

Дзвонить мій мобільний.

— У газеті «Даґбладет» опублікували середовий кросворд, — каже в слухавку Сіґне Сальвесен. — Даю десятку.

Ще одна дама. Але ця хоча би платить.

Іне йде додому, а я купую газету для Сіґне Сальвесен. Це ж треба, мати пунктик на кросвордах. Але вона не має ні чоловіка, ні дітей, то де їй іще ті пунктики брати. А цей не найгірший.

З першої сторінки газети, у самому кутку вгорі, до мене всміхається чорнява жінка. З білими зубами, волосся з полиском. Певно, одна з тих, що їдять водорості. Або селеру оберемками.

— Згадаєш мої слова, — каже Сіґне, коли я даю їй газету. — З цим лише одна дорога.

Вона кивком запрошує мене ввійти до передпокою, довго шукає в гаманці десятку. Сіґне Сальвесен часто говорить усяке дивне.

— З чим? — питаю я.

— Та з красою, — киває стара на фото з чорнявкою. — Краса не вічна. Що ти старіша, то страшніша. Лише це незмінне в усьому світі.

Я дивлюся на себе в дзеркало в передпокої Сіґне Сальвесен.

— А гидке каченя? — питаю я, притискаючи долонями вуха до голови. — Воно ж виросло в прекрасного лебедя!

Однак Сіґне вже відвернулася від мене й перегортає сторінки газети, шукаючи кросворд.

— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — категорично каже вона.

Що не кажіть, а важко знайти позитив у цьому світі.

— Гидке каченя виросте гидкою качкою, — зітхаю я сам до себе, спускаючись на перший поверх.

— Це ти до мене?

Я здригаюся. Перед нашими дверима стоїть електричиня, дивиться на мене знизу вгору, бешкетливо всміхається. Ще її бракувало! Зігнувшись, вона зав’язує шнурки й збирається виходити з під’їзду.

— Ні, зовсім ні. Це я… сам до себе…

Жінка всміхається.

— Про качок?

— Моя сусідка вважає, що з гидких каченят не можуть вирості прекрасні лебеді, — пояснюю я.

Узагалі, дивно казати щось подібне електрикам.

— Гм… — електричиня підводиться. — А ти вважаєш, що лише прекрасним лебедям щастить у житті?

Я киваю, думаю цієї миті про альфа-самців.

— Гидким качкам теж цілком непогано живеться, — усміхається електричиня і йде собі.

ДУРНИЙ ПЕС

На щастя, удома жодного сліду в’язального страховиська. На столі у вітальні — вчорашні хрусткі хлібці, на кухні — тато, складає брудний посуд у посудомийку. На підставці під яйце напис «Щасливого Різдва».

Одне не викликає ніякого сумніву: якщо Улла приходила до нас і дзвонила в двері ще до татового повернення з роботи, я нічого йому не скажу про нашу зустріч. Тепер, коли Улла покинула наш з татом світ.

— То Іне вимкнула електричний рубильник? Розумничка! — тато мимоволі всміхається.

Хоча, підозрюю, він доволі збентежений. Електричиня приходила до нас двічі. Першого разу, коли тато забув заплатити за світло, а другого — коли вимкнувся рубильник. Я мав би згадати про нього вранці й увімкнути.

Тато тихо зітхає, переводить подих.

— Знаєш, Антоне, — каже він. — Я не люблю сюрпризів.

«Не любиш, — думаю я. — Звісно, не любиш. Але вони