Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Принаймні таке складається враження.

Та й це ще не все. Улла не знає, що тато далекозорий, вона тицяє маленький вив’язаний клаптик йому під сам ніс, і татові ледь очі не вилазять. Моторошна картина при тьмяному світлі свічок.

Я заходжу до вітальні й вирішую імпровізувати.

— Привіт! — вітаюся і відразу розумію, що це був добрий початок.

Тато підводить погляд від шпиць. Здається, зітхає полегшено.

— Це мій син, — відрекомендовує він мене.

Улла враз накидається на мене з широкими обіймами і великими цицьками. Кучері розхристані на всі боки, у вухах дзеленчать сережки. Я у ній просто потопаю.

— То це ти — Антон! — майже кричить вона.

— Так, — кажу я, виборсуючись з її цицьок, і миттю гепаю на канапу, там, де щойно сиділа Улла, щоб вона не встигла мене випередити.

Я опиняюся між ними. Трохи тісно.

Улла відкладає плетиво, а тато розпачливо хапає стебло селери. Похапливо і дуже довго його жує.

— То це ти — Антон! — повторює Улла ще ніжніше.

Запах ванілі стає нестерпний. Мабуть, треба було поставити менше парфумованих свічок.

Я киваю. «Так-так, — думаю я. — Я усе ще Антон». Та, можливо, мені час саме зараз стати трішки іншим Антоном. Бабуся полюбляє казати, що у війні й коханні все дозволено. А в цій ситуації є потроху від одного й від другого.

— І що ти любиш поробляти?

— Бомки збивати, — відповідаю я.

Воно само якось з язика зірвалося. Ніколи не знав до пуття, що означає «збивати бомки», але такі старушенції й в’язальниці-страховидла, як Улла, мали б зрозуміти.

— А ще в мене зараз перехідний вік, — самовдоволено відповідаю я.

Ось так. Усе чудово. Син у перехідному віці, який бомки збиває, мав би подіяти застрашливо.

— Он як! — каже Улла, її ласкавість чомусь нікуди не зникає, і це дратує. — Мені подобаються дотепні хлопчики.

Улла пересідає по другий бік тата й знову тицяє йому під ніс плетиво. Тато запихає до рота рештки селери й слухняно береться до роботи.

Переді мною непробивна залізна завіса. Ось що треба було вивчати: як відлякувати жінок! Марно витрачені наші зусилля. І що тепер?

У моєму житті зазвичай усе залагоджує Іне. Я без неї ні на що не годжуся. Зовсім ні на що! Тож не моя вина, що сиджу, мов паралізований, поруч з оцим в’язальним спрутом і не уявляю, що чинити далі.

Хай би вже хоч зателефонував якийсь замовник, якому конче треба шість метрів каналізаційної труби! Чи унітаз «Довре-Нільс» з просоченої морилкою сосни. Але нашій родині нечасто щастить. Навпаки.

А тьорноффи синів не стосуються? Я задумався. Волосся в носі не росте, і навіть якщо я смерджу потом, ванільні свічки заглушать сморід.

Але тато вартий того, щоб за нього поборотися. Усі засоби годяться! Хай там як, я стягую шкарпетки. Бо маю трохи задовгі нігті на ногах.

Та де там! Звісно, ніхто цього не помічає. Ті обоє знову по вуха залізли в своє плетиво. Ситуація стає дедалі гіршою.

Спершу мені спадає на думку виставити ноги на стіл і порухати їм перед носом пальцями. Але це надто ризиковано — свічки на столі стоять одна попри одну. Та й всьому має бути своя межа: навіть для того, щоб відлякати настирливу даму, я не пхатиму їй свої пальці під ніс.

І ось я сиджу без шкарпеток на канапі, біля парочки, яка поглинута процесом плетіння і цілком не помічає моїх нігтів на ногах. Одна хоче жерти. А другий буде зжертий.

— Я хотів би завести собі щура, — кажу я ні з того, ні з сього.

Тато ошелешено на мене дивиться. Я й сам вражений. Іноді, не докладаючи жодних зусиль, буваю дуже винахідливий. Бо одна справа — любити дотепних хлопчиків. А зовсім інша — любити щурів. Дуже на це сподіваюся.

— Ти забув, що в мене алергія, — каже тато, не відриваючи очей від плетива.

Ну, як завжди! Підніжка. Від рідного тата. Який не знає, що йому ліпше.

— Або, можливо, заведу собі богомола, — чую я власний голос.

Ого! Я вражений сам собою. І кажу далі, голосно й дуже виразно:

— А знаєте, коли богомоли паруються, самка пожирає самця!

«Це вже, напевно, почують», — думаю я, витримую паузу і починаю багатозначно кивати татові.

Ніякої реакції.

— Ти дуже твердо тримаєш шпицю, — озивається Улла, але не до мене, вона коментує лише татове плетиво.

Зовсім не схоже, що вона чи тато готові до нових знань про богомолів та їхній світ.

«Думай, Антоне, думай! Які дитячі витівки найбільше ненавидять дорослі?»

Я думаю. Найдотепніше, що спадає на думку, з’їсти свої шмарклі. Але щось воно мене не спокушає.

Раптом мій погляд вкотре затримується на заставленому свічками столі. Ось воно! Ну, ясно! Пустощі з їжею!

Нелегко запхати до ніздрі стеблину селери. Вушні проходи в мене ще вужчі, ніж ніздрі, попри велетенські вуха-лопухи.

І ось я, Антон Альбертсен, якому скоро виповниться тринадцять, щосили запихаю собі в носа стебло селери. Ой, лишенько, дивне місце для селери.

Наступна складність: запхати так, щоб селера не випадала з носа. Це непросто. Вихід є: глибоко вдихати. Безперервно. Бо за кожним видихом стеблина випадає з ніздрі.

Окей. Антон Альбертсен готовий до селерного шоу століття. Я глибоко, скільки здужаю, запихаю селеру в ніс і затримую дихання. Це я вмію. А ось постійно вдихати не так само легко.

— Дивіться! — намагаюся привернути увагу парочки, зайнятої плетінням.

Але ніхто не зміг би розібрати оте моє «дивіться!». Збоку скидається на напад астми. Я надсадно закашлююся.

Коли Улла з татом нарешті обертаються до мене, селера лежить собі на моїх колінах. Я ще й кілька разів чхаю. І зовсім нікому не видаюся бридкою, відразною дитиною.

— Господи, як же я ненавиджу в’язані рейтузи! — ото й усе, що вихоплюється з мого рота.

Улла знову регоче. Довго й голосно.

— Це всього лиш кухонна прихапка, — каже вона.

Я розумію, що ми з Іне перестаралися. Помешкання стало занадто затишним. І тому всі мої злісні витівки обертаються потіхою, пахощами й затишком.

Мені спадає інше на думку: пахощі ж можуть бути всілякими. Наприклад, запах часнику. Я веселішаю. Часник паскудно тхне з рота. Його сморід міг би, мабуть, заглушити пахощі ванілі. Поганий запах з рота міг би стати, сподіваюся, ефективним тьорноффом.

Я