Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг
Цієї миті лунає дзвінок у двері. А як же інакше!
Прийшла Іне. Вона задкує на кілька метрів від мене.
— Я тебе шукала, — сичить вона з другого кінця коридору. — Чого сидиш удома? Не розумієш, що їх треба залишити на самоті?
— Ні, саме цього й не треба, — шепочу я.
— Треба, він сам має з цим упоратися, — Іне махає рукою перед носом. — Це справа дорослих. Просто щастя, що я помітила тебе у вікні. Уявляєш, якби ти отак сів МІЖ ними!..
— Ти не розумієш… — починаю я, але раптом позаду мене з’являється Улла.
Я замовкаю, наче води в рот набрав.
— Привіт! — вигукує вона і голосно сміється, аж сережки у вухах дзеленькочуть. — Твоя подружка?
Іне подає руку, аби справити гарне враження.
— Я прийшла, щоб покликати Антона погуляти, — дуже виразно карбуючи кожне слово, каже Іне.
Чудово! Битву програно! Я навіть похитати головою не можу, бо Улла витріщилася на мене.
— Як гарно, Антоне, — каже Улла, так ніби вона моя мама чи хто…
Я запихаю босі ноги в черевики, накидаю куртку й виходжу вслід за Іне. На щастя, я встиг перед відходом стягнути з канапи плед. Не мав ніякого бажання, щоб на ніжно-весняній зелені залишилися Уллині кучерики.
— Чого це ти наївся?! — кричить до мене Іне з протилежного боку дороги.
— Сирого часнику! — відповідаю я.
А тоді розповідаю, що відбулося, доки її не було. Навіть згадую про те, як паруються богомоли — просто, щоб посилити враження.
— А священик став експертом із шкарпеток, — закінчую розповідь.
— Ну не вмер же, — ввертає Іне.
— Та ні, але він мав такий наляканий вигляд, коли востаннє приходив до нас у школу.
Іне замислюється.
— Думаєш, через Уллу?
— Сто відсотків! Священики завжди повинні бути веселі.
— Гм… — каже Іне.
— Гм… — відповідаю я.
— А ти певний, що татові це все не подобається?
— Що не подобається?
— Жінки з добрим апетитом.
— Я мушу його врятувати, — кажу я. — А не погубити!
Ми сідаємо на дошку-гойдалку й довго мовчки гойдаємося, відштовхуючись ногами від землі. Гойдаємося не тому, що нам подобається гойдатись. Це, швидше, терапія.
— І кортить тим людям… — за якийсь час озивається Іне.
— Чого?
— Кохання і всякого іншого.
Ми далі гойдаємося.
— Кохання — це ж добре, — дивлюся я на Іне, очі в неї трохи темніші, ніж звичайно.
— Можливо… Але, можливо, кохання — це трудна штука.
Ми знову замовкаємо.
— Хіба тобі не треба вправлятися на фортепіано? — питаю я.
— Плани змінилися, — коротко відповідає Іне.
Уночі мені наснилася Улла. Мовби вона велетенська павучиха, яка ув’язнила тата в павутині, схожій на гігантські плетені рейтузи. Я намагаюся його врятувати, а пряжа липне до мене з усіх боків, обплутує руки й ноги; я борсаюся, борсаюся, а виборсатися не можу.
МЕНІ, МАБУТЬ, ПОТРІБНІ ОКУЛЯРИ
Ніхто й ніколи не казав, що запах часнику тримається так довго.
Але Іне дала мені це чітко розуміти. Ми танцюємо парами в спортзалі, і вона щоразу відвертається від мене, коли їй треба вдихнути.
Напевно, я єдиний хлопець в класі, якому подобається розучувати полонез на уроці фізкультури. Ніяких перевдягань, ніяких м’ячів. До того ж я такий маленький на зріст, що там, де інші мусять пригинатися у тунелі з піднятих рук, я проходжу на повний зріст.
Сара й Вільде тягнули жеребок, кому дістанеться Кевін. Одній з них пощастило більше, ніж другій. Сара ступає перед нами за руку з Уле. Він навіть не намагається потрапляти в такт.
Ми проводимо репетицію до великого шкільного випускного балу, останнього в молодшій школі. Одягнемося у костюми й довгі сукні, а батьки, напевно, пхинькатимуть від зворушення. Так, буде чого ридати. Особливо батькам, котрим властиве відчуття прекрасного.
А ось Кевін — виняток. Кевінові вдається мати вигляд, наче йому глибоко начхати на стиль, і водночас вести в танці Вільде, немов наречений наречену чи щось таке. Він точно стане дипломатом. Або одружиться з жінкою королівської крові.
Анне вимикає CD-програвач. Вона відповідає за танці. І за музику.
— Ми ще встигаємо повторити останній номер програми, — каже вона.
Великої радості не спостерігається, однак ми відпускаємо руки одне одних і слухняно вилазимо на сцену. Наш спортзал має невеличку сцену, з завісою і розтелепаним фортепіано, у якому дивом збереглися усі клавіші.
— Станьте так, як ми домовлялися, — каже Анне й знову вмикає програвач.
Хтось вирішив, що закінчити семирічне навчання у молодшій школі треба хоровим співом. «Ми діти Землі». У першому класі ми теж співали цю пісеньку.
Ось так. Сім років школи, і нічого не змінилося: я далі стою в першому ряді, щоб мене було видно.
* * *
— Пригадуєш, як ми мріяли якнайвище підняти дошку?
Іне дивиться на верхівку дерева. Я теж задираю голову.
Так, пригадую. Ми багато про це говорили. Що колись, коли виростемо, прокладемо дошку високо вгорі. Покладемо її між грубою гіллякою одного дерева й трохи тоншою — другого. На однаковій висоті. І зможемо балансувати на дошці назустріч одне одному високо-високо, десь за десять метрів від землі.
— Божевілля, — промовив я.
— Але чисто теоретично таке можливе, — наполягає на своєму Іне.
Я знову задираю голову. Переводжу погляд з одного дерева до другого. Що ж, можливо. Але від цієї ідеї ми відмовилися ще в другому класі. Відтоді багато чого навчилися про баланс і рівновагу. Тому дошка досі лежить на висоті одного метра над землею.
— Ми були маленькі й дурненькі, — кажу я, ставлячи ногу перед ногою.
В очах Іне спалахують іскорки.
— Дехто з нас досі маленький, — каже Іне, крокуючи до мене.
— Дехто з нас і досі дурненький, — сміюсь я, коли ми зустрічаємося посередині.
Ми можемо собі дозволити дражнилки. Бо сказані вони жартома.
Ось Іне стоїть просто переді мною, з такими ж маленькими вушками, як і колись, і викривленим переднім зубом. Раптом я аж завмираю. Невже став короткозорим? Бо в її очах з’явилося щось таке, чого раніше не було. Може, зеленішими стали або більшими чи що…
— Добряче лікарям довелося потрусити ту пробірку, щоб народилося таке диво дивне, як ти, — потішаюсь я.
Іне сміється. Я відчуваю її подих на щоці.
