Українська література » Дитячі книги » Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Читаємо онлайн Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг
class="p1">— Чого це ти ШАПКУ натягнув?

Я беру себе в руки й кажу те, що завчив ще звечора.

— Побився об заклад зі своїм двоюрідним братом на сотку крон, що не зніму шапки до понеділка.

«Сотку» я вимовляю з таким собі підкресленим шипінням «ш-шотку», чомусь думаю, що так звучатиме переконливіше.

Минає кілька секунд, які тривожно лоскочуть нерви. На щастя, я можу полегшено видихнути. Сіндре й Карл хихочуть і схвально кивають.

А я ж навіть не маю ніякого двоюрідного брата!

— Бачили, до речі, відео Уле? — Сіндре виймає мобільний, регоче, вмикаючи запис.

Це — відео, яке я надіслав йому з Улиного телефона. Наче мені мало реальних випробувань! Довелося ще раз пережити хвилини в крамниці, перед тим, як усе пішло шкереберть: і пиріг «яблучне щастя», і вуса з пісюнами, і лось на тлі заходу сонця.

Хлопці регочуть, мов божевільні. Відео уривається перед появою Ґейра в зелених штанах.

— Але… бракує п’ятих вусів… — дивується Сіндре.

— Їх П’ЯТЬ! — необачно бовкаю я. — Ви забули про «Яблучне щастя»! Там гітлерівські вусики…

Карл підозріло зиркає на мене.

— Так добре пам’ятаєш? — питає, витримує паузу й питає далі: — Тільки ж не кажи, що ти там БУВ?

Вираз обличчя видає мене.

— Ти йому ДОПОМАГАВ? — Сіндре обурено дивиться на мене.

— Та то таке… допомагав, — буркаю я.

Насправді мені хочеться, щоб хтось знав, що ВСЕ я зробив сам. Але ж не можна!

— Однаково він сьогодні захворів.

Я сподіваюся, що це найголовніше: вони позбулися Уле, Уле не піде з нами в кіно.

Та де там!

Обидва раптом пильно дивляться на мене, і я розумію, що це — ПРОВАЛ.

— Що за дурня? — першим починає Сіндре.

— Ти про що? — вдаю наївного я, хоча чудово розумію, про що йдеться.

— Водитися з невдахами! Ти що, соціальний працівник?

— Та ще й з УЛЕ! — хитає головою Карл. — Гірше вже й бути не може!

Карл говорить про Уле, а мені здається, що про мене. Мовби це я — Уле. Ніхто не сміє водитися з невдахами…

Я давлюся.

— Ми друзі ще з молодшої школи… то… не все так просто…

— Галльо! — Сіндре ледь не регоче. — То ти весь час водився з невдахами?

Мені заціплює. Переводжу погляд з Карла на Сіндре і з Сіндре на Карла. Розтуляю і стуляю рота. Зовсім по-дурному.

Невдахи? Знали б вони! Дівчинка, яку вони кілька хвилин тому назвали «стильною дамочкою», МОЯ кохана! А я, Антон Альбертсен, майже альфа-самець!

Раптом мені страшенно хочеться, щоб ми з Іне НЕ були таємно закоханими. А справжньою парою, про яку всі говорять.

Я затамовую подих.

— Зовсім ні! І я, фактично, маю даму серця. Але це таємниця…

Я обертаюся і йду, майже водночас із дзвінком на урок.

Коли сідаю за парту, моє серце стукотить трохи швидше, ніж зазвичай. Я навіть не дивлюся у бік Сіндре й Карла. Натомість виймаю підручник природознавства й дуже зосереджено його гортаю.

Підводжу очі лише тоді, як у клас заходить Уте. І відразу бачу…

Хтось написав на дошці «НЕПРИРОДНА УТЕ».

Ні! Гадаю, уже досить! Спершу — Порочний Пер, потім — Калоріна. А тепер ще й це? Не весело і анітрохи не дотепно, якщо чесно. До того ж я ЗНАЮ, що на дошці писав або Сіндре, або Карл. Та цього не знає решта класу. Звісно, усі озираються на МЕНЕ. І, мабуть, уперше за весь час я не ніяковію. Я злюся!

Уте ж спокійна, мов удав.

— Дуже влучно, — каже вона. — Почнімо урок природознавства з того, що ми вважаємо природним.

Уте відкладає на вчительський стіл підручник. У кла-сі стає зовсім тихо. Учителька рушає поміж партами, не перестаючи говорити.

— Дехто вважає, що півні, наприклад, домінують у курнику, тому природно, що й чоловіки мали б домінувати в людському суспільстві. А ви як вважаєте?

Вікторія і Ніна тягнуть догори руки.

— Дурня! — вигукує Ніна.

— О Господи! — демонстративно зітхає Вікторія.

— Але існує чимало видів тварин, де домінують самки, — веде далі Уте.

— Са-а-амки? — перекривляє Карл. — Хіба папужки, які своєю тріскотнею виїдають весь мозок самцеві, — не може стриматися він від сарказму, насмішкувато дивлячись на Вікторію.

— Бовдур, — закочує очі Вікторія, але не по-справжньому, бо вона, без сумніву, закохана в Карла.

Уте ігнорує обох.

— Коротко кажучи, у світі дуже багато такого, що є цілком природним. Більше, ніж ми собі уявляємо. Скажімо, п’ятдесят відсотків рожевих какаду гомофіли.

— Какаду-гомики? — хихоче Сіндре. — Гомики — помилка природи. І про природний відбір тут не йдеться. Вони ж навіть дітей не можуть мати!

У класі здіймається гамір.

— Ти що, гомофоб? — обурюється Ніна. — Вісімнадцяте століття якесь!..

Вікторія підтакує:

— Господи, Сіндре, заткнися вже врешті!

Сара нічого не каже, зате показує йому середній палець. Усі знають, що в неї дві мами.

Уте зупиняється біля парти Сіндре.

— То ти й далі вважаєш, що виживати повинні лише найсильніші?

— Ясно!

Сіндре шкіриться і грає м’язами — надто довго й надто переграє. Уте не зводить з нього погляду. З її мовчання усі в класі враз розуміють, яку дурницю впоров Сіндре.

— Мій дідусь жив у Берліні, — нарешті озивається Уте. — Він загинув у концтаборі, бо закохався у хлопця.

У класі западає мертва тиша. Навіть Вікторія з Ніною більше пороззявляли очі, ніж роти.

— Він не був найсильнішим, — веде далі Уте. — Але теж заслуговував на життя.

Останнє речення вона промовляє з притиском на кожному слові. А тоді повертається до свого столу. І хоч Уте обернулася до нас спиною, ніхто не наважується навіть перезирнутися між собою. Відчуття, ніби ми ВСІ винуваті.

— Та я не аж ТАК серйозно, — бурмоче Сіндре в парту, ніби вріс у неї щонайменше на двадцять сантиметрів. 
 

Цього разу на уроці тихіше, ніж будь-коли. Я читаю про життя птахів і ніяк не можу позбутися судоми в горлі.

«Перелітні птахи часто летять ключем, щоб зменшити опір повітря».

Я дивлюся у вікно, уявляючи собі пташиний клин, синє небо й легенький вітерець в обличчя.

Мабуть, гарно бути птахом у зграї. Бо зараз опір у моєму житті стає непомірним. Якби було можливо, я б залюбки записався у пташине царство й летів услід за вожаком.

Ліпше про таке й не мріяти…

— ДАМА? ТИ ДУРИШ!

Перерва. Сіндре й Карл обступили мене з обох боків і знову стали крутими хлопцями.

— СЕРЙОЗНО?! — допитується Сіндре.

— Jepp!

Настрій значно поліпшився, ось-ось у мені прокинеться альфа-самець. І хоч моя голова схожа на яйце, я раптом помічаю, як широко, самовпевнено розставляю вбоки носаки. Починаю, без сумніву, займати домінантну позицію.

— А хто вона? — ніяк не заспокоїться Карл.

— Це — таємниця, — повторюю я, розвертаючи носаки ще більше вбоки.

Сіндре непорозуміло дивиться на мене.

— Який сенс у таємничій дамі серця?

— Нам… так більше подобається, — стулюю я носаки докупи.

— Ге? — Карл сміється. — Ти її соромишся чи що?

— Ні! — вигукую я.

Сіндре теж сміється, ще голосніше за Карла.

— Може, це — Калоріна?!

Я теж намагаюся сміятися разом з ними, енергійно хитаючи головою.

— Та ясно! Калоріна! — Карл гупає мене в плече. — Антонові подобаються товсті дівчата, ми ж бачили в мандрівці!

Дивакуватий гумор Вищої ліги! Чи хлопці серйозно? Я видушую з себе сміх.

Тоді вони раптом замовкають, а Сіндре лукаво поглядає на мене.

— А може, кохана засекречена, бо ВОНА про це нічого не знає?

— Ти про що? — мій сміх уривається. — Думаєте, я маю дівчину, а вона про це не знає?

Карл знову сміється.

— Багато хто має уявних друзів, то чом би

Відгуки про книгу Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: