Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Раптом завважую, що щось не те. Може, якась тінь або ледь чутний звук. Важко визначити.

Одне ясно: це зовсім не Бог прийшов мені на допомогу. Хтось кахикає просто в мене за спиною. Кахикає характерно для чоловіків.

— А ти знаєш, що ми в крамниці маємо відеонагляд? — начеб упізнаю я басовитий голос.

Моє серце провалюється аж у п’яти.

Я поволі обертаюся. Не смію підвести очі. Та й зайве підводити очі. Мені достатньо того, що я бачу внизу: пара ніг у штанах… зелених.

— Ти розумієш, що я можу здати тебе в поліцію? — запитує касир.

Його звати Ґейр, так написано на бейджику.

— Здати в поліцію? — перепитую я змертвілим голосом.

— За вандалізм…

Касир суворо дивиться на мене.

Я гарячково роздумую, як би то накивати п’ятами. Але Ґейр — великий дядько. З моїм щастям, не здивувався б, що він чемпіон світу з боротьби.

— То був… своєрідний експеримент, — мимрю я.

— Ага… Який саме?

— Ну… соціальний, — кажу, бо десь чув такий термін — «соціальний експеримент».

— І чого ж він стосується?

Чого стосується? Уявлення не маю. Мій погляд ковзає фотографією жінки на обкладинці «Shape up».

— Жінок, — випалюю навмання.

— Жінок? — Ґейр витріщається на «Життя у дикій природі».

Господи! Що цей чоловік собі про мене подумав? Хлопчисько, який купує шість упаковок жіночих прокладок і домальовує пісюни ЛОСЯМ?!

Заради дослідження про ЖІНОК?!

Та найгірше в тій ситуації те, шо він справді може мене ЗДАТИ! У поліцію…

Я вже бачу в уяві заголовки газет. «Хлопчина (13) вчиняє акт вандалізму: домальовує статеві органи лосю». Або: «Родина у відчаї: ніколи не думали, що він на таке здатний».

— Я можу заплатити, — белькочу я, витягуючи гаманець із задньої кишені штанів. — Чотириста… — нишпорю ще в кишені за монетами. — Чотириста сімнадцять. Більше не маю!

Тремтячою рукою простягаю гроші касирові.

Якусь мить панує тиша. Ґейр рахує, потім підводить на мене погляд.

І раптом повертає гроші.

— Не варто, грошей однаково замало, — каже він.

Я відчуваю, що ось-ось заплачу. Як маленька дитина. Кинуся в ноги, вчеплюся в зелені штанини й благатиму милосердя і пощади.

Але Ґейр голосно крекче. Багатозначно киває на туш у моїй долоні, простягає руку.

Я неохоче підкоряюся.

— Соціальний експеримент, кажеш?

Ґейр підманює мене пальцем ближче, зловісно усміхаючись.

Я підходжу, мов загіпнотизований, і, мов загіпнотизовано, дивлюся, як він виймає корок з пляшечки з тушшю.

ЧОМУ ПОТРІБНА ШАПКА

Статус Антона Альбертсена, 13 років:

Колір волосся: звичайний

Очі: сірі

Зріст: не вартий уваги

Особливі прикмети: пісюн на чолі

О, так. Саме таким жахливим може бути життя. Ґейр у зелених штанах намалював пісюн на моєму чолі. Тушшю.

Я біжу додому, плач бухикає в горлі, я з несамовитим гнівом у душі фантазую, ЩО намалював би на чолі Ґейра. І КУДИ копнув би його щосили! І який прибацаний вигляд він має у зелених штанях!

А ще думаю, як було б чудово, якби ми жили в суспільстві, позбавленому камер відеоспостереження.

У голові лише одна незлостива думка: я неймовірно люблю светри з великими капюшонами. Розумію тепер, чому арештовані злочинці натягають на голови капюшони.

Удома я відразу кидаюся до ванної. Я мию-мию усіма милами, які в нас є; тру-тру усіма губками, які мають хоч таку-сяку шкрябачку. Але малюнок однаково чорний, міняється лише тло. Тобто моє чоло стало яскраво-червоним.

І навіщо я підстриг свій чудовий довгий чуб!

Я з відчаєм дивлюся на себе в дзеркало. Коротке волосся лише наполовину прикриває величезні кулі Ґейра (тобто ті, які ВІН намалював). І що іще гірше: вершок (самі знаєте чого) майже сягає брів.

— Шапку за столом можна було б зняти, — каже згодом тато, коли я виходжу зі своєї кімнати, а з кухні пахне смаженою цибулею.

Кажучи це, тато більше дивиться на Анну, ніж на мене.

— Новий імідж, — відповідаю я, потупивши очі.

— Стильно, — усміхається Анна.

Ну, слава Богу. Але думаю, що вона бреше. Моя голова в тісній шапці скидається на яйце.

— Он як! — киває тато. — Так-так, з хлопчика виріс юнак.

Попри всю трагедійність ситуації, я мимоволі всміхаюся. Мені здається, що тато зазвичай називає мене юнаком за вчинки, яких не розуміє. Він сказав точнісінько це саме, коли я пояснив йому придибашку з канапками того дня, коли тато, сам того не знаючи, був Б’ярном Мортеном Еллефсрюдом. (Я збрехав, що ми з хлопцями начебто посперечалися на жарт.)

Ми сідаємо за стіл, я видихаю. Дивно, але саме зараз начеб слушний момент сказати те, про що я вже давно думаю.

— Тату?

Тато здивовано дивиться на мене.

— А ти ніколи не замислювався над тим, щоб змінити свій імідж?

— Імідж? — перепитує тато.

Я цілком вірю, що він ніколи раніше не чув такого слова.

Анна, здається, ледь стримує сміх.

— Отой… кінський хвіст…

Тато вмить світліє на обличчі.

— О, ти знаєш, я вже давно хотів купити собі берет.

БЕРЕТ?! До чого б я не брався, усе приречене на катастрофу! Я мовчки скрушно хитаю головою.

— Трохи такий… французький… як у художників, га?

Тато хитрувато всміхається і запитально дивиться на нас з Анною.

Не забувайте: мій тато продає дачні туалети! Він ані разу не художник!

Анна голосно сміється.

— Тоді ще й багет купи, — каже вона крізь сміх. — А я завтра на обід приготую французький цибуляний суп…

Завтра, еге ж… Мої думки несподівано змінюють русло в ще гіршому напрямку, ніж берети.

— Завтра я іду в кіно…

Я, ФАКТИЧНО, МАЮ ДАМУ СЕРЦЯ

Як же мені не щастить! Як завжди: Уле захворів.

Отже, мені пощастило б УЧОРА, якби він учора й захворів. Не довелось би малювати пісюни на обкладинках журналів, бо навіщо, якщо Уле, так чи інак, не пішов би в кіно. А я не ховав би намальований на чолі статевий орган.

Уле підхопив грип, і ось я стою посеред шкільного подвір’я, чекаючи на дзвінок на перший урок, і почуваюся як яйце, накрите плетеним ковпачком, щоб не вистигло. Ще ніхто, ані одна жива душа, не носить шапок.

На щастя, першою мене бачить Іне.

— Мерзнеш? — питає вона і хоче жартома здерти з мене шапку.

Я налякано витріщаюся на неї, тримаю обома руками шапку так міцно, аж Іне хвилюється.

— Потім поясню, — кажу я. — Після школи йдеш до мами?

Іне киває і прямує до свого класу. Довге блискуче волосся, шкільна торба через плече.

Мені раптом щемко захотілося повернути час назад. Коли ми з Іне ходили до одного класу, коли все було просто. Без природного відбору. І без Мартіна.

Недбало волочучи ноги, підходять Сіндре й Карл.

— Стильна дамочка, — киває Сіндре на Іне.

Я теж озираюся їй услід. МОЯ Іне. Бо це ж про неї вони говорять. Блискуче волосся, трохи завеликий светр.

Я внутрішньо ніби підріс на метр. Якби ж Карл та Сіндре знали, що вона МОЯ стильна дама! Моя КОХАНА! Я, мабуть, став би альфа-самцем у зграї.

Я енергійно киваю і на якусь коротку мить усміхаюся дуже гордо. Але відразу отямлююся і недбало двічі спльовую на асфальт.

— Ми… вчилися в одному класі в молодшій школі, — кажу я.

Звісно, я чекаю на продовження розмови про Іне, що нас, скажімо, часто бачили разом. Але Карл раптом прискіпливо дивиться на мене й повертає до жорстокої реальності.