Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг
До того ж Іне не надто цікавлять мої біцепси.
— Ліпше розважимося, — пропоную я.
Відчуваю, що саме цієї миті мені кортить побути найкращим другом на світі. Навіть про пісюни можу поговорити.
Але для початку прямую у вітальню Уле, де стоїть телевізор, і вмикаю фільм. На кухні знаходжу глибокий таріль, насипаю ласощі й по-приятельському плескаю Уле по плечі.
І раптом Уле каже щось таке, чого я не хотів би почути.
— Хіба для тебе не важливо, аби я став крутим?
По дорозі додому заходжу до Сіґне. Сам. Іне на репетиції мюзиклу. У недільний вечір! Не збагну, який учитель погоджується працювати понаднормово заради такої дурні!
Спершу провідую пташенят. Щойно я відчиняю двері ванної і ступаю на скрипучий поріг, у коробці прокидається життя. Та я таки встигаю побачити, як вони сплять. Як завжди: п’ятеро — в одному кутку, а останній — у протилежному.
Раптом мені стає так важко на душі. П’ятеро ластів’ят, побачивши мене, тріпочуть крильцями й підстрибують, а шосте сумно принишкло, лише раз стріпнулося і знову опустило голівку, мовби змирилося з жорстокою долею.
Хай йому грець, тому природному відбору!
Попереднього разу ми з Іне влаштували їм тренувальні польоти. Садили пташенят на пральну машинку й пильнували, як вони незграбно злітали донизу. Підлогу ми завбачливо вистелили купою м’яких рушників. А позавчора одне ластів’я долетіло аж до стояка душу.
Сьогодні я сам, і тренувальні польоти не такі захопливі, як зазвичай.
За якийсь час у дверях з пакетиком сирних кульок з’являється Сіґне.
— Скоро доведеться відпускати їх на волю, — каже вона, схиливши набік голову й розглядаючи пташенят. — Вони ж перелітні птахи, розумієш?
Сіґне трусить пакетиком — чи багато ще кульок. Я встаю з підлоги.
Дорогою до вітальні стара жінка зупиняється біля шафи перед телевізором, виймає касетку, дуже давню на вигляд.
— Моя сестра переїхала до старечого будинку, — пояснює вона. — Коли ми прибирали в помешканні, я знайшла її і забрала собі.
Сіґне простягає мені касетку, я відчиняю. Усередині лежить маленький слоник. Вирізьблений з темно-зеленого каменю.
— Коли його побачила, подумала про тебе. Він твій…
Подарунок? Я виймаю слоника з касетки, усміхаюся Сіґне.
— Дуже дякую!
Надзвичайно приємно отримувати подарунки. Лише не розумію, чому Сіґне, побачивши зеленого слоника, відразу подумала про мене. Але ж про таке, певно, не питають?
— Вашій сестрі стало ліпше?
— Та-а… Принаймні вже не кусається…
Сіґне вміє бачити позитиви в житті, думаю я.
— І лаятися перестала, — Сіґне висипає сирні кульки в мисочку й додає: — Розмовляти теж перестала. Лише ойкає увесь день.
— Ойкає? — вражено перепитую я.
— Безперестанку! — киває Сіґне.
— Гм… — невпевнено хмикаю я. — Але це, мабуть, ліпше, ніж було?
Сіґне зітхає, важко опускається на стілець.
— Знаєш… ніколи не думала, що мені так бракуватиме її сварливості, — вона бере з мисочки кульку. — Це як у тій зграї, про яку ти кажеш. Хтось до неї приєднується, а хтось покидає…
РОЖЕВА ЛЕДІ
У шкільному фойє, перед вхідними дверима, висить на дошці оголошень список. Угорі написано «Grease». Нижче: «Групи й завдання».
Зграйка восьмикласників тісно купчиться перед дошкою, витягують шиї, протискаються наперед, щоб ліпше бачити.
Я — теж. Проштовхнувшись ближче, швидко вишукую своє ім’я під надписом «робітники сцени», як я і думав.
Чудово! Нільс та Ейвінн також у цьому ж списку. Бути разом з ними наче й не робота, а розвага. Гірше, що й ім’я Кароліни тут. І хоч вона буде, мабуть, сильною й старанною робітницею сцени, усе ж якось некомфортно працювати разом з дівчиною, яку я не так давно обізвав.
Раптом позад мене хтось пирхає.
— Глянь на Pink Ladies! — каже одна дівчинка до другої.
Я мимоволі теж придивляюся до Pink Ladies.
«У зв’язку з великою кількістю охочих, ця група танцюристів розділена на дві», — написано там, а внизу два рядки імен учасників.
Я відразу відчуваю підступ. Мені аж млосно стає. У правому рядку, у самому низу, між іменами Вікторії та Ніни, стоїть коротке ім’я. Ім’я, яке я так добре знаю, що мені аж вузликом скручує живіт.
Уле буде рожевою леді.
Я розгублено витріщаюся на список. Що той Уле собі ДУМАЄ?!
Чому вони МЕНІ про це не сказали?
Заледве побачивши Уле, я тягну його в куток.
— Навіщо ти це утнув?
— Що? — не розуміє Уле.
— Записався у список рожевих леді!
Я скрушно зітхаю. Ми з Уле тренували м’язи й вивчали мову тіла НЕ для того, щоб він став леді!
Я стишую голос.
— Тобі Сіндре й Карл порадили?
Уле мовчки дивиться на мене.
— Не слухай їх, вони тебе обманюють!
Уле далі мовчить. Однак у його погляді проглядає щось схоже на гордість. І я цього ніяк не збагну.
— Ти ще можеш відмовитися! — кажу я.
Уле хитає головою.
— Це не через них!
— Ні?!
Я розгублений. Уле хоче добровільно виставити себе на посміховисько перед усією школою?
— Я так вчинив заради ТЕБЕ, — мовить Уле.
Заради МЕНЕ? Про що він торочить?
Я ніколи не просив Уле бути рожевою леді!
— Він сам забажав! — переконую я Іне на великій перерві. — Хоче видаватися крутим!
— Аякже! — Іне й далі сердито дивиться на мене, ніби я їй брешу.
— Це правда, — наполягаю я. — Я навіть нічого не знав!
Очі Іне вужчають, вона стишує голос.
— Чому він захотів видаватися крутим, здогадуєшся?
Іне зараз дуже схожа на адвокатку. Таку собі хитру адвокатку.
— Карл і Сіндре… переконали його.
Іне якусь секунду мовчить.
— А ти?
— Що — я?
— А що зробив ти?
Я розводжу руками й закочую очі.
— Нічого…
— Ось і воно! — холодно цідить Іне.
СЦЕНІЧНА ГАРЯЧКА
«Світ безжальний».
У нас знов урок природознавства. Моя група мала приготувати презентацію. Я виступаю першим.
— Для тварин життя — щоденна боротьба за виживання, — починаю я.
Цієї миті я відчуваю, як боротьба відбувається усередині мене. Ось ми, я і моя група, стоїмо зі своїми аркушиками перед класом, руки тремтять від хвилювання, пульс намагається вистрибнути з вух.
Чому в мене не розпухли мигдалики, як в Уле сьогодні. Уле ЗАНАДТО щастить. Спершу — грип, потім — ангіна.
Ейвінн продовжує після мене:
— Життя у зграї має свої переваги, — читає він зі свого аркуша.
Голос вищий, ніж звично, і вібрує, наче жіноче сопрано в якомусь чорно-білому фільмі.
— Тварини, які бояться бути з’їденими, об’єднуються для ліпшого захисту, а хижаки, які полюють на інших тварин, гуртуються, бо так зручніше нападати.
Я спостерігаю за Нільсом та Ейвінном, бачу, як тремтять аркуші в їхніх руках, і нервово думаю: «Саме так поводяться тварини-жертви. Перед тим, як їх зжеруть».
Потім обводжу поглядом клас, бачу Карла й Сіндре. Вигляд у них такий, ніби вони вишукують, з чого б понасміхатися.
— Стадні тварини спілкуються між собою за допомогою звуків, запахів та мови тіла, — закінчує свій виступ Ейвінн.
Тепер черга Нільса. Він крутить в руках аркуш, перевертає іншим боком, перш ніж почати читати.
— Однак життя у зграї чи стаді має і свої недоліки. Жити у великому гурті — чималий стрес. Доводиться часто битися
