Українська література » Дитячі книги » Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Читаємо онлайн Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг
й ні!

Сіндре плескає мене по спині.

— Уявна кохана ліпша, ніж жодної…

Рештки усмішки зникають з мого обличчя.

— Вона справжня! Це правда! — викрикую я.

— Та ясно, — насмішкувато шкіриться Сіндре.

— Та звісно! — шкіриться Карл.

— Я не обманюю! — раптом мій голос звучить НАДТО розпачливо, ніби ось-ось зірветься.

Сіндре з Карлом переглядаються між собою.

— ОК! ОК! — заспокоюють вони мене, закочуючи очі.

А тоді Сіндре промовляє, дуже тихо: «Keep on dreaming».

Коли я сідаю за парту в музичному класі, від мого внутрішнього альфа-самця не залишається ні сліду. Лише хлопчисько в тісній шапочці з другом-невдахою та уявною коханою.

І з пісюном на чолі…

— Сьогодні ми закінчуємо тему «Музика в кіно», — оголошує Пер. — На сьогоднішньому спареному уроці ми подивимося повний фільм.

Неважко було здогадатися, якщо вже Пер прикотив у клас доісторичний телевізор.

— «Зоряні війни»! — повідомляє він, сяючи на все обличчя, мов хлопчик. — Насолоджуйтеся!

Враз його погляд торкається мене. Надто уважний.

— Антоне, можеш мені допомогти? — питає він несподівано, киваючи, щоб я підійшов. — А Нільс хай вимкне світло.

Клас відразу шелестить негучними голосами, і настрій такий розслаблений, наче в нас не урок попереду, а півторагодинна перерва. Я підходжу до вчительського столу, запитально дивлюся на Пера. Він манить рукою підійти ще ближче й нахиляється до мене.

— На уроках не дозволено бути в шапці, — стиха каже він. — Уте тобі не казала?

Не дозволено? Я не відразу усвідомлюю усю серйозність ситуації. Потім витріщаю очі. Часто моргаю, як джміль крильцями, а в голові стинаються розпачливі, істеричні думки: як, заради всього святого, пояснити Перові, чому шапка для мене ЖИТТЄВО ВАЖЛИВА?

— У мене… особлива потреба, — бовкаю я.

Пер здивовано міряє мене поглядом.

— Он як?

Я дивлюся на нього майже благально.

— Наскільки… особлива? — допитується Пер.

— Надзвичайно особлива, — кажу, панічно добираючи вичерпне пояснення, тоді нахиляюся і шепочу: — У мене почало вилазити волосся…

Пер здіймає догори брови.

— Це… спадкове, — поспішно додаю я. — Ми… в родині схильні до раннього старіння.

— Старіння?

Ой, лишенько, Антоне. Ти ж наймолодший у класі!

Не знати звідки беруться думки про бабусю, татову маму. Бо ж треба таки переконати вчителя.

— Найгірша біда в родині — артрит, — ляпаю я. — І тазостегновий суглоб.

— Тазостегновий?

Я киваю.

— Так, уже починає даватися взнаки…

Тоді Пер схиляє голову набік, дивиться на мою шапочку й каже:

— То відтепер робиш ставку на… шапку?

Я кахикаю, киваю.

— Так, ставлю на неї…

Пер довго не зводить з мене погляду, аж кутики губ не витримують, заламуються в усмішці. Тоді він нахиляється ще ближче й шепоче:

— На твоєму місці я натягнув би її трохи нижче на чоло.

Що?! Я недовірливо витріщаюся на нього. Торкаюся чола й відразу все розумію. Пер має рацію. Край шапки надто високо підсунувся угору.

Від викиду адреналіну серце підстрибнуло аж до горла, я рвучко натягую нижче шапку й вдячно дивлюся на вчителя.

Порочний Пер врятував мене. Удруге.

— Природний відбір? — питає він.

Мені нелегко відповісти. Якщо так триватиме й далі, я помру від стресу, ще й чотирнадцяти не досягнувши.

Удома в Іне, у підвальчику, я стягаю з голови шапку.

— Глянь! Тільки ж нікому не кажи!

Іне ошелешено дивиться на малюнок на моєму чолі.

— Навіщо ти собі це намалював?

Ну, от що вона собі думає, та Іне? Що мені ТРИ рочки?

І я розповідаю їй всю історію. Про вступний іспит Уле, про вуса й пісюни й ілюстровані журнали, про Ґейра в зелених штанах, який обмалював мені чоло замість взяти гроші. Я ще згустив барви, змалювавши свою самопожертву заради Уле, бо щиро вірив, що саме це сподобається Іне.

Але ж ні… Іне не хвалить мене. Навіть ні словом не підтримала мене, не обурилася, який же той Ґейр падлюка. І зовсім не поривається допомогти мені відмити мальовидло на чолі.

Каже лише одну фразу, коли закінчую розповідь:

— Чому ти, скажи на ласку, водишся з тими хлопцями?

— Ну, воджуся, то й воджуся… — мені не подобається запитання. — Не я, а вони першими почали водитися зі мною.

І це, власне кажучи, правда.

Але Іне поволі хитає головою.

— Ті хлопці не такі круті, як ти собі думаєш. Давно мав би вже збагнути!

Насправді я давно збагнув дуже навіть багато. Але не думаю, що Іне зрозуміє. Бо йдеться не лише про крутизну. Йдеться про життя в зграї і все таке інше.

І все ж мені раптом здалося, що Іне знає те, чого НЕ знаю я.

— Що ти маєш на увазі? — питаю я.

Іне закушує губу, глибоко вдихає і довго мовчить. Зрештою видихає:

— Хай там як, ти повинен був не допустити, щоб вони так ставилися до Уле.

Її мобільний дзенькає, і вона на якийсь час відволікається на телефон. Я ж тихо сиджу біля неї на канапі. Думаю про те, що Уле хворий, а до кіно ще три години. І про те, що є одна ще важливіша справа, яку я конче хочу обговорити з Іне.

— Послухай, — озиваюся за доволі тривалий час. — Мені от цікаво…

Іне підводить голову від телефона.

— Що?

Я присуваюся ближче. Відчуваю, як пахне яблуком її волосся, і мимоволі вдихаю глибше той запах. Іне, моя кохана… Яку Сіндре вважає стильною.

Дзелень. Нова смс-ка. Іне знову поринає в мобільний, набирає текст. Щось дуже довгий текст.

— Ну… про нас обох… — я говорю голосніше.

Іне знову відривається від мобільного, але погляд зраджує, що думками вона далеко. Ще один «дзелень».

Я кахикаю, продираю захрипле горло й починаю говорити, хоч вона й не дивиться на мене.

— Мені б хотілося, щоб стосунки між нами обома вже не були таємницею.

Іне уриває набирання тексту на півслові.

— Між нами обома?

— Так!

Мені враз дуже захотілося, щоб це була така мить, коли ми глибоко-глибоко задивимося в очі одне одному… чи щось таке… Щоб сталося щось магічне!

Але ж ні… Дзелень!

Я не стримую зітхання.

— З ким ти переписуєшся? — намагаюся не виказати роздратування.

— З Мартіном.

Ніякої магії миті…

— З Мартіном? Тобі треба переписуватися з ним саме ЗАРАЗ?

Іне дивиться на мене.

— Так, — коротко відповідає вона.

— Чому?

— Бо це важливо.

— Важливіше, ніж… МИ?

У моєму голосі несподівано проривається злість. Бо я тут сиджу, випитую, чи ми насправді закохані… наче освідчуюся.

— Так, — очі Іне темніють. — Важливіше, ніж ми.

Западає довга мовчанка. Мені аж язик свербить сказати щось крижане й колюче, підхопитися на ноги й рішуче потупотіти сходами нагору, геть з Іненого підвальчика.

Але мені потрібна відповідь. Потрібні слова: «Так, ми можемо більше не ховатися!». Перш ніж я піду в кіно. Перш ніж Іне поцілує Мартіна і стане натомість його коханою.

Тому знову запитую тоненьким смиренним голосом:

— То ми далі таємні закохані… чи ні?

Іне підводить на мене очі, дивиться так, як лише вона вміє.

— Це аж НАСТІЛЬКИ важливо для твого іміджу — мати кохану?

Я відразу розумію: наше кохання й надалі залишиться таємницею. Навіть, мабуть, для нас самих.

Я йду нагору. Але не карбую впевнено крок. Ще й боляче вдаряюся великим пальцем до верхньої сходинки.

НЕДОЛІКИ БАГЕТА

Вечір, кіно. Фільм обирали Карл та Сіндре. Але я ніяк не можу зосередитися. Може, через те,

Відгуки про книгу Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: