Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

І найгірше з усього: я не смію її ні про що запитати.

— Працівник сцени? — каже Сіндре на перерві. — Хіба це не ЗБІСА нудно?

— Мені подобається бути причетним, — кажу я. — Близько до всього, що відбувається.

Хоча сам не надто певний, що така близькість мені люба. Якщо добре подумати…

Карл хитає головою.

— МИ записалися на ролі друзів Денні. У шкіряних куртках. Можеш з кимось помінятися і піти в нашу групу.

Я дивлюся на них. Украй приголомшений.

— Але ж доведеться танцювати…

— Дурниці! — легковажно відказує Карл. — Це ж не фільм! Ми просто зависатимемо разом.

— Зависатимемо?

Що ж, якщо добре подумати, то Карл і Сіндре добре надаються саме для цього.

— Танцюватиме лише Денні, — пояснює Сіндре. — Отой Мартін, ну, знаєш…

О, так. Ще б не знати!

— То як, ти з нами?

Я? Друг Денні? Та ніколи в світі!

— Нє-є, я більш такий… практичний тип.

Але й це неправда. Я ж близький родич тата…

— Вивчатимемо мову тіла у мене вдома? — питає Уле після уроків. — Я вже добре навчився розставляти носаки.

Уле всміхається і стає схожий на Чарлі Чапліна.

«Мова тіла»? Я уже й забув про неї. Чи радше відмовився від цієї затії. Бо хіба Уле отримає шанс потрапити у Вищу лігу, хоч би як вправно розставляв носаки?

Крім того, я вже не вважаю, що будь-хто здатний опанувати мову тіла. Одна справа навчитися розмашистої ходи й правильного розгойдування руками, і зовсім інша — знати, коли ці навики доречні. Саме останнього Уле не збагнути ніколи.

Зате я за цей день збагнув одне! І точно знаю, за що ми візьмемося удома в Уле.

— Ми акцентуватимемо на М’ЯЗАХ, — кажу я.

Хай мова тіла стала неактуальною, та раптом ДУЖЕ актуальним стало інше: Мартінові біцепси. Саме на них постійно зблизька дивитиметься Іне найближчим часом. Я палаю бажанням позмагатися з Мартіном.

Уле киває.

— ОК! Виживають найсильніші!

Трохи дивно, що саме ВІН це каже…

Після тренування ми з Уле вечеряємо. На щастя, тато Уле полегшує нам умови виживання. Його пиріг ще довго триматиме мене при житті.

— Я чув, ви зібралися в кіно на вихідні? — питає він, доки ми наминаємо вечерю.

— Так, — раптом хрипну я. — У п’ятницю.

Я кілька разів киваю, запихаю великий шматок пирога в рот і ледь не молюся, щоб Уле нічого не ляпнув. Але даремні мої сподівання.

— Ще не остаточно відомо. Спершу я повинен виконати деякі умови, — каже Уле.

Я перестаю жувати. Як традиційно! Якщо щось має піти погано, то так і буде. Знову мій живіт стискається грудкою. Бо Улині тато й мама наймиліші люди на планеті. Не думаю, що вони зрадіють, почувши про особливий вступний іспит у кіношний світ винятково для їхнього сина.

— Деякі умови? — дивується мама Уле.

Я миттю їй усміхаюся.

— Ні-ні! Це Я повинен виконати… е-е… деякі умови. А тоді неодмінно буде кіно!

Я прикладаю палець до губ, але так, щоб це бачив лише Уле.

Спершу він розгублено дивиться на мене, потім широко всміхається, аж очі стають вузькими щілинками.

— Кіно неодмінно буде! — повторює Уле й киває.

Уле таки вміє дотримуватися таємниць.

Хотів би я так само добре, як викручуватися з дивних ситуацій, ще й уміти малювати вуса й пісюни на газетах…

ХЛОПЧИНА (13) ВЧИНЯЄ АКТ ВАНДАЛІЗМУ

Деякі речі робиш уперше. А деякі — востаннє.

Я стою перед «Ківі», озброєний чорною тушшю й мобільним телефоном Уле, і впевнений в одному: уперше і востаннє! Ніколи-ніколи такого не повторю!

Четвер по обіді. Я попросив Уле не виходити з дому. Чесно кажучи, мені зовсім зараз не потрібний ні він, ані його мова тіла. Мені, гадаю, потрібне диво. Допомога з небес чи щось таке. Тому, коли двері крамниці відчиняються, я чиню так, як футболісти-католики перед виходом на поле. Здається, це називається «хреститися»…

Із заціпенілим поглядом, не повертаючи нікуди голови, входжу досередини, розглядаюся за газетами, панічно тереблю у кишені ручку. Так, я продумав, як усе провернути. Ручка — у правій руці, мобільний Уле — у лівій. Ну, і, звичайно, ніхто не повинен цього бачити.

Але те, що годиться для футболістів-католиків, у мене, ясна річ, не спрацьовує.

Перша невдача: газети лежать у стояку біля самої каси.

Друга невдача: хто сидить на касі? Звісно, бородатий чоловік. Чоловік, який питав мене, чи я маю клієнтську картку. І який репетував на всю крамницю: «ТИ КУДИ?!» — коли я втікав від шести пачок жіночих прокладок.

Ясно як білий день: небеса мені сьогодні нічим не допоможуть!

Я роззираюся і бачу все в чорних тонах. Та все ж з’являється якийсь проблиск. Бо ж газети й журнали — це майже те саме, хіба ні? Принаймні схожі.

На відміну від газет, журнали стоять у глибині залу.

Біля журналів стовбичить якась жінка. Шкода… Але я стаю поруч із нею і оцінюю ситуацію.

Чи радше оцінюю журнали. Якщо малювати вуса, то мають бути ж обличчя. А якщо спершу подомальовувати пісюни…

Від самого початку стає зрозуміло: знайти представників чоловічого роду буде важко, бо навіть журнали для чоловіків мають обкладинки з жінками. За винятком «Життя в дикій природі» та «Рибальства» з лосем на тлі заходу сонця і чоловіком з лососем у руках. Та якщо йдеться про акт вандалізму, то стать не має аж такого значення.

Усе ж я вирішую почати з вусів. Обираю «Ми шістдесятирічні», «Дім» та «Твої гроші» з милими мармизами крупним планом на обкладинках. Скоренько наквацяю вуса, хай лиш дама зникне.

Вона майже йде, та спершу гортає журнал «У добрій формі», а потім, скрушно зітхаючи, кладе на полицю.

Я теж зітхаю, нервово озираюся. Але швидко підбадьорююся, бо полиця з журналами наполовину схована від каси й від решти крамниці.

Я виймаю телефон Уле, вмикаю камеру.

За мить — сигнал на старт. Дама біля мене вирішує взяти «Апетит» і відразу зникає за полицями з мийними засобами й туалетним папером.

ОК, втрачати нема чого. Ручка — з кишені, телефон — в режим зйомки. Починаю з «Дому». «Яблучно-пирогове щастя» написано вгорі, жінка на обкладинці щасливо всміхається з великим пирогом у руках.

З домальованими гітлерівськими вусиками вона й далі всміхається.

Бабуська в журналі «Ми шістдесятирічні» тепер красується з закрученими догори вусами, а жінка-мільярдер на обкладинці «Мої гроші» — з вусиками-щіткою. Я мимоволі всміхаюся. Але не забуваю роззиратися навкруги й із задоволенням констатую, що мого робочого спокою ніхто не порушує.

Домальовано п’ять вусів. Що ж, усе йде за планом. Я майже починаю вірити в Бога.

— Лише трішки мені допоможи, — безгучно шепочу я Йому. — Ще п’ять пісюнів і все!

Ніколи не знаєш, чи Бог усе сприймає буквально.

Першим обираю рибака з лососем. Результат не надто достовірний, але я й не маю таких намірів. Потім змінюю стать ще двом дамам на фотообкладинках і мільярдерці, обличчя якої щойно освіжив вусами-щіткою.

Yes! Чотири з п’ятьох! Знову роззираюся. Аж так добре не буває: поблизу мене ані живої душі.

На жаль, на полиці не так багато журналів з фото на повний зріст. Я трохи втрачаю час, швидко перебираючи журнали. «Мисливство», «Пенні» чи «Ілюстрована наука»?

Кінь у «Пенні» стоїть за кущем, а робот в «Ілюстрованій науці» має колеса замість ніг.

Зрештою, домальовую пісюн лосю на обкладинці «Життя в дикій природі» і полегшено зітхаю… на