Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Я раптом згадую, що вдягнений у худі, і миттю натягаю капюшон на голову.

— Ага, добре, — хрипко відповідаю я.

— Одну пачку можеш отримати безкоштовно вже навіть сьогодні, — пояснює касир, та таким голосом, яким розмовляють хіба надворі, а не в приміщенні.

Чоловік бере одну пачку й проводить її перед сканером.

— Гм, — хмикає він.

Я перелякано глипаю на нього. Я на межі інфаркту.

— Мені показує, ніби це підгузки «Ліберо», — касир чухає голову і репетує у свій телефон: — Уве, яка ціна синіх жіночих прокладок «Олвейз»?

Проте той, що Уве, мабуть, не чує. Зате чують усі в крамниці.

— «Олвейз», сині прокладки, — повторює чоловік на касі. — Я пробиваю, а мені видає підгузки «Ліберо»!

Це не може бути реальністю, думаю я. Це такий кошмар, що гірше бути вже не може. Я крадькома виглядаю з-під капюшона й розумію, що помилився. Може бути ГІРШЕ! До каси прямують Ніна й Вікторія.

— «ОЛВЕЙЗ», СИНІ ЖІНОЧІ ПРОКЛАДКИ! — репетує касир у телефон.

Ні, Бог не захотів мене почути.

— АГОВ! — кричить касир мені навздогін, коли я кулею вилітаю з крамниці.

Щойно опинившись надворі, здираю з себе худі і кидаю на найближчу лавочку, щоб позбутися речового доказу — впізнаваного одягу. Сам стаю віддалік між двома автами, кілька хвилин відхекуюся, сподіваючись, що ніхто мене тут не побачить.

Та де там! На біду, недалеко від мене стоїть смітник. Угадайте, хто купив льодяник на паличці, обгорнений папірцем, який конче треба викинути?

— Привіт! — вітається Ніна.

— Привіт! — відповідаю я і спльовую, мабуть, думаю, що це додає мені самовпевненості.

— Гарне авто, — киває Вікторія.

Гарне авто? Я обертаюся, придивляюся до авта, на яке майже сперся. Чорне «БМВ». З даховим люком.

І знову так чиню. Тобто по-дурному, ага… Бо думаю: нічого поганого в тому, якщо круті дівчата подумають, що в мене круте авто. Навпаки, я видаватимуся їм таким собі альфа-самцем. З високо задертим хвостом чи щось таке. Тож я плескаю чорний «БМВ» по капоті й ствердно киваю.

— Чекаю на батечка, — кажу я.

Батечко? Так давно ніхто вже не каже. Звідки це в мене взялося?

Я знову спльовую, щоб згладити враження від своїх слів.

Тієї миті починають блимати фари. Бравий фацет у крутій сорочці виходить з крамниці, здалеку відчиняє авто.

Це він. Власник. І треба було ж йому з’явитися саме зараз!

Я думаю:

1. Хвіст догори, попри все!

2. Це — КАТАСТРОФА!

Ніна й Вікторія стоять, облизують свої льодяники й дивляться на мене. І на батечка, на якого я чекаю.

От лихо! Що ж робити? «Батечко» будь-якої миті сяде в авто й поїде зі стоянки. У стильному «БМВ», яке дівчата вважають моїм. БЕЗ МЕНЕ!

— Е-е… бувайте! — кажу я і махаю їм, щоб вони вшивалися. Ніби дівчата отак відразу й послухаються.

Доки бравий фацет складає пакунки в багажник, я наполегливо відганяю однокласниць. Усе ніби в чорно-білому фільмі з прискореною зйомкою, однак нічого не відбувається. Мій новоспечений «батечко» звично сідає на водійське сидіння, а дівчата не перестають на мене витріщатися.

І тоді я наважуюся. Відчиняю дверцята з пасажирського боку, поважно сідаю на шкіряне сидіння поруч з чужим чоловіком, заціплено витріщаючись поперед себе. І на дівчат.

А ось «батечко» в стильній сорочці анітрохи не ціпеніє. Він дивиться на мене. Можливо, розгнівано, а може, здивовано. Я бачу його лише боковим зором. Бо прямим-вперед-поглядом прикипів до Ніни й Вікторії. Я махаю їм рукою, як махає зі свого кортежу королівська подружня пара.

— Е-е… привіт? — голос «батечка» має гострі нотки.

Я не обертаюся.

— Галльо?..

Я далі дивлюся прямо перед собою. На мене ще й такий страх накотив, аж я почав розгойдуватися. О, хай би вже ці дівчата скоріше забралися геть, а я міг вийти з авта й чимдуж чкурнути додому.

— ГАЛЛЬО! — чоловік клацає пальцями просто в мене перед очима.

Та я далі махаю дівчатам, хитаюся і махаю рукою. Чоловік завмирає, довго до мене придивляється.

Раптом його голос м’якне, ніби він хоче мене заспокоїти.

— Е-е… у тебе… є якесь ім’я? — питає він.

— Ні, — гойдаюсь я, але істерика потроху відступає. Дівчата саме зрушили з місця. Ідуть геть від авта.

— Хтось… із близьких? — обережно допитується чоловік. — Ти… звідкись утік?

Слава Богу! Ніна й Вікторія зникли за кутом вулиці. Я перестаю розгойдуватися. Нарешті обертаюся до «батечка», намагаюся придумати достойне пояснення. Та це аж ніяк не просто.

— Антон Альбертсен, — відрекомендовуюсь я тоненьким голосом, таким тоненьким, як і мої нерви. — Я втік від жіночих прокладок…

Я злий на тата. Давно вже так не злився на нього.

— Невже вона сама не може собі купити ті штуки! — кричу я на тата, коли вже сиджу в тому авті, що треба.

Тато спантеличено дивиться на мене.

— Антоне, я лише хотів зробити їй послугу.

Я дивлюся татові просто у вічі й весь аж клекочу від гніву.

— Як же їй пощастило! — гаркаю я і замовкаю, мовчу глухо, сподіваючись, що татові незручно від такого мовчання.

Тато заводить двигун. Ми виїжджаємо з автостоянки. Я вважаю, що тато повинен щось сказати, натомість кажу я.

— Невже не можна й про мене хоч трохи подумати!

Ну, бо на що це схоже, чесно кажучи! Тато щойно покинув свого єдиного сина в крамниці біля каси. З шістьома упаковками жіночих прокладок!

— Звичайно ж, я думаю про тебе, — виправдовується тато. — Але, може, я маю право думати про двох, як ти вважаєш?

Я відчуваю деяку невпевненість, втрачаю запал. Так, колись я дуже бажав, щоб у тата з’явилася дама серця. Та цієї хвилини мені страшенно хочеться, щоб усе було по-старому: без броколі, жіночих прокладок і нетерплячки під дверима туалету, коли ти безнадійно тужишся.

— Не думаю, що жінка в нашому домі повинна бути ПОСТІЙНО! — буркаю я.

Тато озивається, аж коли ми ставимо авто на стоянку під будинком, прокашлюється і каже:

— А ти знаєш, що від бананів може бути закреп?

ЖИТТЯ У САВАНІ

— Кіно?

Ми стоїмо під час перерви на шкільному подвір’ї. З рота мені вилітають хмарки, але не цигаркового диму, а морозяної пари, бо надворі осінь, сонячно й холодно в затінку.

— Клас! — киваю я Сіндре й Карлові.

Уле теж киває. Він раптом вигулькує нізвідки, його б не мало тут бути. Але ось він стоїть упритул до Сіндре й усміхається.

Сіндре ж дивиться лише на мене.

— Може, у п’ятницю? — питає він.

Уле першим вихоплюється з відповіддю.

— Запитаю тата, — радісно вигукує він.

Западає незручна пауза. Карл довго не зводить з нього погляду. Спершу трохи роздратовано, а потім усміхаючись кутиком губ.

— А ти знаєш, що треба скласти вступне випробування? — запитує він.

Уле хитає головою.

— Щоб потрапити в кіно, треба скласти вступний іспит, — пояснює Карл, дедалі більше розтягуючи губи в усмішці. — Ти цього не знав?

Сіндре вже майже пірнув у високий комір свого светра. Його очі блищать від стримуваного сміху.

— Нащо? — дивується Уле.

— Просто так, — відповідає Карл.

Таких фраз Уле не розуміє. У них бракує слів, і вони зависають у повітрі. Уле розгублено дивиться на крутих хлопців.

— Скоро задзвонить на урок, — втручаюсь я. — Тобі треба поквапитися, Уле!

Але Карл іншої думки. Він скрикує «Йо!», і Уле нікуди не квапиться. На жаль.

— Треба малювати, — каже Карл.

Я обережно тягну Уле за руку.

— Пісюни треба