Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Хлопці переглядаються і сміються.

Та Уле не сміється з ними.

— Пісюни? Навіщо? — вигляд у нього стурбований.

Карл і Сіндре замислюються, ледь не пирскаючи реготом.

— І вуса, — каже Карл, хоча це зовсім не відповідь на запитання Уле. — Щоб пустили в кіно, треба намалювати п’ять вусів і п’ять пісюнів… на газетах.

Сіндре це видається таким дотепним, що він аж згинається удвоє від сміху.

— У «Ківі»! — аж гикає він, червоний мов буряк.

Нарешті дзвонить дзвоник.

— А який іспит складав ТИ? — питає мене Уле дорогою до класу.

Я ціпенію.

— Та… це таємниця…

Карл наздоганяє нас.

— Не забудь, що все треба зафільмувати, — каже він, штурхаючи Уле в бік. — На мобільний.

— Що відрізняє людину від тварин?

Почався урок природознавства, і це Уте запитує.

— Ми маємо менше хутра, — гигоче Сіндре й додає: — За винятком хіба класного керівника С-класу.

Усе сміються, бо класний керівник С-класу має заріст на обличчі. Хоч і жінка.

Уте не зважає.

— А ти чув про голого землекопа з родини щурячих? Вони мають ще менше волосистості, ніж люди.

Усі й із цього трохи сміються, але Фатіма вирішує бути серйозною.

— Люди вміють щось створювати своїми руками, — каже вона. — Будувати будинки, наприклад.

— Добрий приклад, — починає Уте, але її уриває Сівер.

— Наша собака час від часу думає, ніби вона вагітна, — його слова звучать геть безглуздо, але він веде далі: — І тоді вона будує собі лігво з подушок.

Уте всміхається, киває.

— Так, тварини теж вміють будувати. А вам коли-небудь доводилося бачити термітник зсередини? Досконалий витвір архітектурного мистецтва! З власною системою охолодження!

Клас трохи притихає, задумавшись.

— А тварини можуть закохуватися одні в одних? — цікавиться Сара.

— Звісно, можуть! — вигукує з місця Ніна, майже ображено.

Її мама вміє розмовляти з кіньми, шепочеться з ними.

Уте киває.

— Уявіть собі собачу маму з цуценятами…

Її уриває Вікторія, сплескуючи руками.

— Але ми розумніші за тварин!

— Так, розумніші, — погоджується Уте. — Хоч і нищимо планету, на якій живемо. Можемо подискутувати, наскільки ми розумні…

Клас серйознішає. Зрештою, озивається Фатіма.

— А яка найважливіша відмінність між людьми й тваринами?

— Ми вважаємо, що це совість, — відповідає Уте. — Здатність контролювати емоції, коли розуміємо, що вони можуть зашкодити іншим.

Карл не стримується.

— Не вдарити якогось вискочку, навіть якщо він сам напрошується?

Уте ігнорує його слова.

— І здатність на співчуття, — веде вона далі. — Те, що ми здатні відчувати чужий біль як власний.

Сара тягне руку.

— Люди не аж ТАКІ добрі, — заперечує вона.

— Твоя правда… Але ми, люди, ЗДАТНІ на співчуття. Інше питання, чи цією здатністю КОРИСТУЄМОСЯ…

Потім ми працюємо в групах. Я і заучки. Читаємо, гортаємо сторінки, занотовуємо. От лишень результатом нашої групової роботи, повинен, на жаль, стати виступ з рефератом. За якусь мить озивається Нільс.

— Може, трохи позмагаємося?

Ейвінн задумується і швидко випалює:

— Двадцять одна.

Я непорозуміло дивлюся на нього.

— Двадцять одна що?

— Чотирнадцять, — каже Нільс.

Я розгублено переводжу погляд то на одного, то на другого.

Хлопці сміються.

— Ми підраховуємо літери в реченні. Наввипередки — хто швидше!

Рятуй, хто може! «Заучки» такі вже заучки. Але я мимоволі всміхаюся. Велика радість — НЕ говорити про сумління та інші високі матерії!

— Можна, я писатиму про слонів? Я маю купу нотаток!

Уле вже давно тягне вгору руку, хоча в цьому немає ніякої потреби, коли працюєш у групі.

— Чудово, — усміхається Ейвінн і хитро поглядає на нас, гортаючи свій блокнот. — Мої записи — суцільна дурня, самі погляньте!

На сторінці блокнота лише два речення:

«Нільсова мама володіє мовою тіла.

Пердіння — засіб комунікації».

Ми голосно регочемо. О, так. Я добре пам’ятаю той урок про звуки й запахи тваринного світу. Про способи спілкування і співжиття тварин. А способів ціла купа.

Мій погляд ненароком падає на власні нотатки, речення у самому низу сторінки: «Існує багато способів підтримувати співіснування у зграї».

Дивлюся на Уле. І перестаю сміятися. Бо одне — лизати вожака, як чинять вовки. І зовсім інше — малювати вуса й пісюни на газетах. Як доведеться вчинити Уле.

Я трясу головою, щоб витрусити з неї ті думки.

— А що там з антилопами гну? — питаю я.

— Двадцять! — хором вигукують Нільс та Ейвінн.

І ми знову регочемо. Відчуваю, як добре реготати, сховавши голову в плечі.

Трохи згодом, коли я стою біля смітника й застругую олівець, підходить Сіндре.

— Бачу, тобі весело з заучками?

І світ знову похмурніє. Я пригладжую долонею чуб і не знаю, що сказати. Просто стружу олівець і напружено думаю про способи зміцнення комунікації у зграї. Тобто в Вищій лізі класу. Щоб задемонструвати, на чиїй я стороні.

— Я придумав прозиванку, — раптом кажу я.

— Га?

— Придумав прозиванку нашій учительці з природознавства, — пояснюю я і, зробивши театральну паузу, додаю: — НЕПРИРОДНА Уте.

Сіндре так довго витріщається на мене, що я вже починаю хвилюватися. Що не так: надто радісно спілкувався з заучками чи надто нахабну прозиванку вигадав? Та раптом Сіндре сміється й по-приятельському гепає мене в плечі.

— Непрюродна Юте, — перекривляє він німецьку вимову й повертається до своєї парти.

Сама Неприродна Уте не особливо мила вчителька, хоч і веде чудовий предмет — природознавство.

Решту уроку я почуваюся бридко. Після уроків я ще затримуюся на шкільному подвір’ї, вішаю лапшу на вуха Уле. Але ж сам винен.

— Мені ще треба в бібліотеку, підготувати домашнє завдання, — кажу я. — Поговорити зможемо ввечері.

Лише останні слова правдиві. Бо я не маю ніяких намірів сидіти в бібліотеці за домашнім завданням. Натомість планую зустрітися з нашою Вищою лігою без Уле. І змусити їх, аби вони припинили дражнити Уле отим вступним іспитом перед відвідинами кіно.

Як це влаштувати, я ще не знаю.

— Йо! — починаю я першим, коли Сіндре та Карл, недбало волочучи ноги, виходять з дверей шкільної будівлі.

Це слівце стало звичним початком будь-якої розмови у Вищій лізі.

І тут же замовкаю. Відразу ж після «Йо!». І це не має нічого спільного ні з Уле, ані з кіно.

Бо внизу, на автостоянці, я раптом помічаю чоловіка, який щосили мені махає рукою. Чоловік у трохи затісному зеленому светрі, який вийшов з моди ще п’ятнадцять років тому. З кінським хвостиком.

Рятуй, хто може! Що тут загубив мій ТАТО?!

На біду, Сіндре й Карл майже водночас зі мною теж його помічають.

— Хто це? — питає Сіндре.

— Е-е… — думки гарячково метаються в голові, але якось без пуття. — Один знайомий…

З якогось дивного дива, я намагаюся пояснити детальніше.

— Я йому не родич… Його звати Б’ярне… Мортен… е-е… Еллефсрюд.

Б’ярне Мортен Еллефсрюд? А ЦЕ звідки взялося?

Сіндре й Карл запитально дивляться на мене. І на чоловіка в зеленому светрі.

Б’ярне Мортен Еллефсрюд відчайдушно махає руками.

— Дивний дядько, — мовить Сіндре.

— Та, трохи є, — мимрю я хрипким голосом. — Сподіваюся, він скоро піде собі.

Але Б’ярне Мортен Еллефсрюд нікуди не йде. Він підстрибує, вимахує руками й щось викрикує.

— Він… трохи… е-е… схибнутий, — кажу я вибачливим тоном. — Ні, небезпечним не є, тобто… я іноді пригощаю його батоном…

Батон? Чому батон? Ніби тато качка або голуб.

— Батоном? — перепитує Сіндре.

— Ага, батоном, — киваю я. — Він часто почувається голодним у цей час…

Я швидко рушаю до стоянки, щоб круті хлопці не встигли отямитися і не пішли за мною. Розкриваю наплічник, виймаю недоїдену канапку й простягаю