Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Гарячково нишпорю у своїй кишені. Знаходжу, що шукав, стискаю у долоні й готуюся сталити характер.

Мій порятунок. Моя остання надія: половинка виноградини.

— Ось, — промовляє Карл. — Пригощайтеся.

Він перевіряє, чи ніхто нас не бачить, виймає з кишені маленьку бляшанку з тютюном, наче це найкоштовніший у світі діамант.

Тієї миті я навіть трохи пишаюся собою. Бо, коли Карл подає мені бляшанку з крихітними бридкими пакетиками, я вже встиг заховати виноградину в долоні, наче фокусник карту. Збоку здається, ніби я запихаю пакетик тютюну під верхню губу.

Хлопці схвально кивають.

— Добрий десерт? — питає Сіндре з віддутою губою.

— Добрий десерт, — погоджуюсь я, і це правда: ще ніколи мені так не смакував виноград.

Отак стоїмо ми за кутом хатини й кайфуємо. Якщо відігнати від себе думки про Уле й Кароліну, то я вперше за весь день задоволений. Нарешті мені хоч у чомусь пощастило.

Але найдивніше, що я почуваюся водночас і трохи по-дурному. З половинкою виноградини під губою. Може, мої інстинкти спрацьовують? Тварини теж поводяться іноді дивно, щоб побундючитися перед іншими. Собаки, наприклад, пісяють на ліхтарні стовпи, мітячи свою територію. А це майже те саме.

Я крадькома дивлюся на Карла й Сіндре. Були б вони собаками, обпісяли б усе навколо.

Та одне хлопці, без сумніву, повинні мати: досвід. З тютюном. Бо саме тієї миті, коли за наш кут хатинки завертає Пер і ошелешено дивиться на нас, Карл і Сіндре поводяться цілком завчено. Чого не скажеш про мене.

Можливо, тому, що виноградина солодка й невинна на смак. А можливо, тому, що мені зазвичай нічого приховувати. Хай там як, але, коли Карл і Сіндре швидко відвертаються у сутіні і якнайдалі випльовують свої пакетики тютюну, я обертаюся ДО Пера. І всміхаюся.

Звісно ж, він дивиться на мене.

Я йду за Пером. У порожню їдальню, де пахне салямі й вистиглою кавою. Там сідаю на стілець, а Пер — на стіл. Тиша триває надто довго.

Нарешті Пер важко зітхає.

— Що ти маєш під губою? — питає таким тоном, ніби наперед знає відповідь.

Але ж відповіді він не знає.

— Половинку виноградини.

Неспішно випльовую її на долоню й показую вчителеві.

Пер витріщається на мене. І на виноградину. Вона зелена й нітрохи не схожа на жувальний тютюн.

Пер намагається потамувати усмішку, але не стримується. Він навіть сміється вголос.

— А ти міцний горішок, Антоне! — каже він крізь сміх.

Спершу я мовчу, а що Пер надто довго дивиться на мене, прокашлююся й кажу:

— Це — такий собі природний відбір, якщо ви розумієте, про що я.

— Природний відбір? — здивовано перепитує Пер.

— Ну… стати сильним, щось таке…

Я дивлюся на нього майже благально. Бо ж він сам коротун, як і я. Сухорлявий і не надто сильний.

Пер поглядає то на мене, то на виноградину в моїй долоні.

— Я знаю безліч ліпших способів продемонструвати силу, — мовить він і більше нічого не каже.

Ми разом виходимо в темряву ночі.

Надворі стовбичать Карл та Сіндре і дуже погано намагаються вдавати, мовби нічого не сталося. Кілька крутих дівчат теж стоять поблизу. Вони замовкають, коли ми виходимо.

Я важко ковтаю. Дивлюся на Пера, чоловіка, якого я обізвав порочним курдупелем. І думаю: ось зараз почнеться! Зараз увесь клас довідається, що я всіх водив довкруги пальця, дурив… виноградиною. Моє майбутнє у зграї зруйноване навіки.

Пер прокашлюється і говорить високим чітким голосом:

— Антон сидітиме під арештом у своїй кімнаті весь вечір.

— Що?! — зойкнули круті дівчата.

Карл і Сіндре винувато потуплюють очі.

А я собі подумав: Порочний Пер найкраща людина, яку я знаю. У цілому світі…

Згодом, коли ми з Уле вже лежали у своїх спальниках, Уле промовив:

— А я так і не розповів свою історію про привидів.

Я промовчав. Бо знову вчинив, як боягуз, — вдав, наче заснув.

Та я ще довго не сплю. Лежу й прислухаюся, як дихання Уле поволі переходить у сонне сопіння. Чую сміх і розмови однокласників біля багаття і кручуся у спальнику, який досі смердить пліснявою.

З-перед очей ніяк не зникають картини: Кароліна з увібраною в плечі головою. Звук мого голосу, коли я назвав її діжкою. І Уле з книжкою про гриби, поцупленою в Сіґне Салвесен.

Тієї миті, у тісній липкій оболонці спальника, я раптом розумію, ким почуваюся. І яким маленьким та бридким.

Антон Альбертсен — запліснявіла личинка.

Прогнилий наскрізь.

 ПАН І ПАНІ ЛАСТІВКИ

Звичайна річ приносити з собою подарунки, коли йдеш в гості до новонароджених. У кожному разі, коли народжується шестірня.

Я простягаю Сіґне пакет сирних кульок, куплених у сусідній крамничці. Вона ж, певним чином, повитуха малят.

Тато з Анною ще не повернулися з літнього будиночка, тому я прийшов відразу сюди. Тобто відразу після шкільної мандрівки. І нарешті, уперше за добу, можу розслабитися і щиро всміхатися. Бо на підлозі ванної у помешканні Сіґне сидить Іне й сяє від гордощів.

— Дивись, які вони солоденькі! — усміхається вона.

Я зазираю у картонну пачку. Шапку забрали, а замість неї на купі вовняних шкарпеток і паперових серветок лежать шість крихітних пухнастих кульок і трусяться. Живі-живісінькі, з мацюпусінькими дзьобиками і маленькими вузькими очками.

Наші пташенята. Я такий щасливий, аж тремчу.

Обережно сідаю на підлогу, ніби плитки ванної такі ж крихкі, як пташенята.

— Ти була при їхньому народженні? — питаю я.

Іне киває, не відводячи очей від пачки.

— Це було як диво, — промовляє вона.

О, як я люблю Іне. Усе в ній і її усю. Шкільна мандрівка стерлася з пам’яті, кудись запропастилися і Уле, і Кароліна, і виноград.

Я прихиляюся до Іне і відчуваю, що саме таким і повинно бути життя. З коханою, і пташенятами, і теплою підлогою у ванній. І ніякого тобі природного відбору.

— Уявляєш, ми їх врятували!!! — кажу я.

Іне киває, трохи задумливо.

— Одному знадобилася допомога. Він не зумів сам вибратися з яєчка.

Пташеня, на яке вона показує, забилося у куточок пачки, притиснувши дзьобик до груденят. П’ятеро інших туляться в іншому кутку.

Сумне видовище.

— Чому воно сидить окремо?

— Не знаю, — відповідає Іне і поважніє на обличчі. — Може, воно… інакше?

— Так іноді буває зі звірятами. Не всім щастить вижити, — озивається Сіґне; вона стоїть у дверях з пачкою сирних кульок, схиливши набік голову.

— Що ви маєте на увазі? — нарешті Іне відводить погляд від пташенят, похмуро дивиться на Сіґне Салвесен, перш ніж відповісти на своє ж запитання: — Звісно, воно виживе. МУСИТЬ!

Така вже Іне: хоче врятувати геть усіх. Котів, які загубилися, собак, які кульгають, і черепах, які потрапили під авто. Іноді вона й Уле рятує.

Мабуть, адвокатські штучки в неї в генах сидять, не інакше, як стане захисницею людських прав. Або звірячих прав, якщо такі існують.

— Ми обов’язково спробуємо його врятувати, — запевняє Сіґне.

Ми йдемо за нею на кухню, а вона розповідає нам, що ходила в зоокрамницю і купила спеціальний пташенячий корм. Уявляєте, на ходунцях!

— Їх треба дуже часто годувати, — пояснює Сіґне, насипаючи собі в мисочку сирні кульки. — Мусите мені допомагати.

Ми обоє ревно киваємо. Й усміхаємося одне одному. Бо це ж так класно — годувати пташенят, наших пташенят.

— Щодня допомагатимемо, — обіцяє Іне.

— Щодня, — обіцяю я.

Ми їмо сирні кульки замість печива «Марія», і це класно. А що я добре вихований, то цікавлюся у Сіґне її здоров’ям. Точніше кажучи, цікавлюся, чи вона й досі сердиться на ходунці. Бо сьогодні Сіґне опирається на ціпок, а застелені