Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Дякую ґречно… Хоч як я нервую, усе ж спромагаюся не менш нервово подумати про Мартіна. Ні, не за обідні канапки ми змагаємося.

— Тварини пристосовуються до життя у зграї у різний спосіб…

Раптом аркуш випадає Нільсові з рук, безладно кружляючи, пропливає переді мною та Ейвінном і приземляється під шафою у кутку.

— Я дістану!

Ейвінн завжди радий прислужитися. Він миттю кидається до шафи, миттю стає навкарачки, задом до класу.

У позі сантехніка.

Клас гигоче. Нільс розгублено кліпає, дивиться то на клас, то на задок Ейвінна.

І глухо замовкає.

— Може, продовжиш без тексту? — обережно пропонує Уте. — Я певна, що ти все пам’ятаєш!

У кутку Ейвінн знайшов віник і тепер пхає його під шафу, щоб вимести звідти аркуш. Гуркіт неймовірний.

— Або ж назви кілька прикладів? — намагається врятувати ситуацію Уте.

Ейвінн шкребе віником під шафою. Уте підбадьорливо всміхається Нільсові.

Однак Нільс не усміхається. Він налякано лопотить віями, ніби хижак уже скрадається до нього.

— Шимпанзе вибирають блохи з хутра одне в одного, — нарешті проквакує він. — Щоб продемонструвати свою прихильність зграї.

Я відразу чую регіт Карла.

— Добра стратегія! — викрикує він. — Класно було б мати кількох вибирачів бліх!

Хто б сумнівався, що Карл не вважає себе одним із тих, хто визбирує блохи.

Уте намагається вгамувати клас. Я кидаю оком на свій текст.

«Вовки лижуть своїх вожаків», — написано там, але я нізащо не прочитаю цього вголос.

Нільс благально дивиться на мене, та я мовчу.

— Собаки демонструють покору, підібгавши хвіст між задні лапи, — чується з далекого кутка класу.

Ейвінн досі зігнений і з задом догори шургає віником під шафою. Усі знову регочуть.

— Може, хтось з класу має запитання? — підвищує голос Уте.

Хто б сумнівався! Сіндре тягне вгору руку.

— Як тварини спілкуються за допомогою ЗАПАХУ? — насмішкувато шкіриться він.

Нільс знову благально дивиться на мене. Я далі мовчу, мов устриця.

— Вони… е-е… пуркають одне на одного, — вихоплюється йому.

З усіх слів САМЕ цього не варто було казати. Бо цим словом дозволено безкарно користуватися крутим, та нізащо заучкам і тваринам, які стають здобиччю хижаків.

Нільс не менш шокований за мене.

— Це коли вони… спілкуються між собою, — похапцем додає він.

Але вже пізно. Весь клас заходиться реготом.

— Так, способи спілкування дуже цікаві, — промовляє Уте, ніби нічого й не сталося. — Можливо, Антон зуміє розповісти нам детальніше про комунікацію між тваринами?

Ні! Антон не зуміє! Я у кризовому стані, чи як це називається, і ні про що не можу думати.

Мене рятує Ейвінн.

— Мама Нільса, наприклад, спілкується мовою тіла…

Він, вочевидь, облишив марні спроби дістати з-під шафи аркуш паперу й вийшов наперед з віником у руках.

— Моя мама не ТВАРИНА, — шепоче Нільс, але його чують усі.

Обидва враз замовкають.

— Ліпше поговорімо про гну, — шепочу я, штурхаючи під бік Ейвінна, бо він не губив свого тексту, тож може продовжити презентацію.

Але Ейвінн, здається, загубив фокус.

— Перевага антилоп гну в тому… — починає він, нервово розмахуючи віником.

— Та нема ніяких переваг у гну, — знову шепочу я.

— Недолік гну… — знову робить спробу Ейвінн і знову замовкає.

— Перевага в тому, щоб не потрапити в зуби левові, — закінчує за нього Нільс.

Ніби ніхто цього не знає…

Коли ми знову повертаємося за свої парти, я дрижу він голови до п’ят. Я заздро думаю про хамелеона й зів’ялі листочки, зі страхом думаю про Карла й Сіндре, аж око посмикується.

Та коли дуже сторожко оглядаюся в небезпечному напрямку, почуваюся щасливо враженим? Карл і Сіндре закочують очі під лоба! Але не з МЕНЕ глузують, а МЕНІ посилають сигнали приязні! Посмішкуються, киваючи у бік Нільса й Ейвінна.

Я ледь не підстрибую від радості. Немов трирічний хлопчик у крамниці солодощів. О, я врятований! Дяка небу й морю! То заучки насмішили самі себе, НЕ Я!

У щасливому запамороченні я теж закочую очі у відповідь. Ніби підтримую їхнє насміхання з невдах. То ж Нижча ліга, здобич хижаків.

Коли перша ейфорія минула, відчуваю, як сам собі здаюся трирічкою, який з’їв усі ласощі в крамниці. Мене нудить…

Куди й подівся мій запал. Я ніяковію якось зовсім по-інакшому. Довго задивляюся у вікно, а в голові одна настирлива думка:

А що за тварина я?

Того вечора я майже дізнався відповідь. У напівсні раптом став перелітним птахом. Таким, що летить у самому хвості клину, і ні про що йому не треба думати.

Раптом вожак обертається, і я бачу, що це Карл. Він говорить голосом Дарта Вейдера, скрипучим, мов голос аквалангіста:

— You don’t know the power of the dark side…

Я здригаюся і потім ще довго не можу заснути.

МАРТІН ДОСКОНАЛИЙ

Наші стосунки з Іне стали якимись дивними. Усього наче менше. Коли я пропоную, чи не подивитись би нам кіно в її підвальчику, вона завжди відповідає, що їй треба репетирувати.

— Там так багато реплік… І танцювальних рухів…

Навіть Уле бере участь у репетиціях. Він танцює з дівчатами, і більшість дівчат йому співчуває. (Дівчата вміють поводитися толерантно.) Вони раптом завели звичку щоранку його ніжно жмакати, наче він їхнє дитинча абощо.

Однак Уле ходить невеселий.

— Їм треба підняти мене на руках у танці, — пояснює він.

Уле ніколи не любив, щоб його брали на руки. Він з тих людей, хто воліє мати контроль над своїм тілом. (Хоча це не дуже помітно.)

Я ж разом із заучками лаштую лаштунки. Випилюємо і збиваємо докупи чотирикутний ящик, який має слугувати автомобілем. Ми з Нільсом саме фарбуємо його в червоний колір, коли до нас підходить Пер.

— Хочете подивитися на репетицію, доки підсихає перший шар фарби? — приязно запитує він.

Я відмовляюся, а Нільс погоджується. А що Нільс стоїть ближче до Пера й має гучніший за мене голос, то Пер не чує моєї відмови, і вже за кілька хвилин ми сидимо на холодних пластмасових стільцях у спортивному залі.

«Актори» саме відпрацьовують найперший акт, я добре пригадую його з фільму. Гурт дівчат стоїть на одному краю сцени, гурт хлопців — на протилежному. Та, що Сенді, саме приходить у нову школу.

— Що ти робила влітку?

Дівчина, яка запитує, дивиться не на Іне, а на вчителя, а той, слухаючи, жує жуйку.

Іне замріяно дивиться у зал.

— Зустріла одного хлопця, — відповідає вона.

«Актори» з компанії Денні в шкіряних куртках ще гірше грають, хоч і не жують жуйку. Бо Сіндре просто кудись шкіриться, а Карл позіхає і водночас поправляє свою зачіску.

— Я зустрів дівчину, — промовляє Денні, тобто МАРТІН.

Його слова падають мені десь на дно живота, оминаючи мозок. Бо дівчина, яку він зустрів, — Іне. Моя Іне.

Звучить пісня.

— «Summer loving had me a blast», — співає Мартін до хлопців.

— «Summer loving happened so fast», — співає Іне своїм новим подружкам.

Слова, власне кажучи, солодкі, мов сироп, але я слухаю з роззявленим ротом. Бо одна справа — Іне, яка вміє чудово грати, співати й танцювати. І зовсім інша справа — Мартін, зведений брат Іне, на вигляд мов грецький бог, у якого ще й не починалося ламання голосу і який співає.

Мене, попри мою волю, раптом обсипає «гусячою шкірою». Бо Мартін не просто добре грає. Він грає фантастично.