Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ну, то привезім цього джентльмена до нього, послухаймо, що він скаже! — вигукнула Флоренс. — Їдете з нами? У нас тут кеб.

Капітан знову мацнув те місце, де мав би бути лискучий капелюх і збентежився. Та в цю мить сталася дивна пригода. Двері зненацька одчинилися, ніби самі собою, в кімнату впурхнув, наче птах, той самий капелюх і гепнувся під капітанові ноги. Потім двері так само несподівано зачинилися, і чудо так і залишилось нез’ясованим.

Капітан Катл підняв капелюх, оглянув його з-усіх боків зацікавлено-радісним поглядом і став натирати його рукавом свого фрака. При цьому він пильно подивився на гостей і тихо сказав:

— Я, бачте, мав би метнутись до Сола Джілса і вчора, й сьогодні вранці, та от вона… забрала його й не вертала. Ось і вся історія.

— Хто це — «вона»? — спитала Сюзанна Ніппер.

— Господиня будинку, моє серце, — хрипко прошепотів капітан, роблячи застережні знаки — Ми трохи перемовилися з нею щодо миття цих-от… підлог, і вона… одне слово, — сказав капітан, позираючи на двері й важко зітхнувши, — вона ущемила мою свободу.

— О, мала б вона справу зі мною! — вигукнула Сюзанна, розчервонівшись від цього палкого бажання. — Я б її так ущемила!

— Справді? Ви так гадаєте, серце? — з сумнівом похитав головою капітан, явно, проте, захоплений відчайдушністю цієї милої подвижниці. — Не знаю. Це — нелегка плавба. З нею важко порозумітися, серденько. Годі передбачити, яким курсом вона піде. Зараз вона мчить за вітром, а за хвилину повний поворот — і на вас. А коли впаде в норов, — тут чоло капітана вкрилося потом, — то… — ніщо як свистіння не могло красномовніш завершити фразу, тому капітан боязко свиснув. Після чого він знов похитав головою і, наново захоплений жертовною одвагою міс Ніппер, несміливо повторив: «Справді? Ви так гадаєте, серце?»

Сюзанна відповіла стриманою посмішкою, але ж ця посмішка була така зачіплива, що невідомо, як довго простояв би заворожений нею капітан, коли б не Флоренс, що, нетерпеливлячись, знов запропонувала негайно ж рушати до оракула Якчіпа. Навернений у такий спосіб до своїх обов’язків, капітан рішуче насунув на голову лискучого капелюха, взяв другий такий же каракуватий ціпок, що заступав перший, подарований Уолтерові, і, підхопивши Флоренс під руку, налагодився продиратись крізь ворожі лави.

Виявилося, однак, що місіс Мак-Стінджер вже встигла змінити курс, — що вона, зі слів капітана, робила доволі часто, — і повернула у зовсім іншому напрямку. Бо коли вони спустилися на перший поверх, ця взірцева жона на порозі витріпувала з хідників пилюку, крізь яку ледь-ледь проглядав малий Олександр на бруківці; і до такої міри поглинуло місіс Мак-Стінджер це господарське заняття, що, коли капітан Катл з гостями проходили мимо, вона тріпала дедалі завзятіше, ані словом, ні жестом не виказавши, що бачить їх коло себе. Капітана так втішив цей безболісний відхід з позицій (щоправда, хідники подіяли на нього як добрий понюх табаки, бо він розічхався до сліз), що він ніяк не міг повірити своєму щастю і по дорозі від дверей до кеба раз по раз оглядався, явно остерігаючись переслідувань з боку місіс Мак-Стінджер.

Проте цей грізний брандер-вогнеметник мовчав, і вони мирно добулися до рогу Бриг-майдану, звідки капітан, усівшись поруч візника на передку, — бо галантність не дозволила йому сісти поруч із дамами, хоч як його прошено, — скерував кеб до корабля капітана Якчіпа, який звався «Обачна Клара» і стояв коло Реткліфської корабельні.

Прибувши до корабельні, де судно цього великого командора було затиснене між п’ятьма сотнями інших, а такелаж тієї армади скидався на велетенське, наполовину зметене павутиння, капітан Катл устромив голову у вікно карети і запросив Флоренс та міс Ніппер іти разом із ним, зауваживши при цьому, що Якчіп дуже м’якосердо ставиться до дам, і що ніщо інше не матиме такого миротворного впливу на цей могутній розум, як їхня поява на «Обачній Кларі».

Флоренс охоче пристала на це, і капітан, утопивши її крихітну долоню в неосяжній своїй, з покровительсько-батьківським, гордим та церемонним виглядом (аж приємно було дивитися) попровадив її з однієї брудної палуби на іншу, поки, добравшись до «Клари», вони не виявили, що сходні з неї знято, і що від найближчого корабля цю обачну даму відокремлює смуга води з півдюжини футів завширшки. З пояснень капітана Катла виявилося, що великий Якчіп теж, як і він, терпить од жорстокої вдачі своєї квартирної хазяйки, і коли ця вдача стає вже зовсім нестерпною, створює, як останній засіб, зазначену прірву між ними.

— «Кларо», агов! — гукнув капітан, приклавши долоні до рота.

— Агов! — луною обізвався юнга, вискакуючи на палубу.

— Якчіп на борту? — крикнув капітан громовим голосом, ніби до хлопця було не два ярди, а добрих півмилі.

— Тут, тут! — у тон йому відповів хлопець.

Юнга перекинув сходні, і капітан, старанно заплішивши їх, перевів спершу Флоренс, а тоді міс Ніппер на палубу «Клари», де серед такелажу разом із язиками та скумбрією в’ялився на сонці розмаїтий одяг.

У ту ж мить із каютного люка почала виростати величезна — не менша за люк — голова з обличчям кольору червоного дерева. Одне око на ній було недвижне, а друге оберталось як ліхтар на деяких маяках. Голову вкривала буйна, схожа на клоччя, рослинність, що не росла в якомусь певному напрямку — на схід, захід, південь чи північ, — тільки стирчала у всі чотири сторони світу і в кожну точку між ними. Слідом за головою з’явилося голе, як Сахара, підборіддя, далі — комір сорочки і хустка, замість краватки, далі лоцманська куртка з грубого синього сукна і лоцманські штани того ж сукна, з таким широким поясом, що він правив і за жилет, бо на додачу був ще й прикрашений під грудьми кількома масивними дерев’яними гудзиками, що скидались на шашки. Коли з’явилася спідня частина штанів, показався і ввесь Якчіп з руками, зануреними у чималі кишені, і з поглядом, зверненим не на капітана Катла чи дам, а на верхівку щогли.

Глибокодумний вигляд цього могутнього тілом філософа з царственою печаттю мовчазності на винятково червоному обличчі — що цілком