Домбі і син - Чарльз Діккенс

чого ж вона може навчитися від цих дівчаток? Вже пізно їй від них учитися — адже кожна з них може підступити до свого батька без боязні, може в будь-яку мить підставити йому губи для поцілунку й закинути руки на шию, готову прийняти цю ласку. Ні, — такої сміливості вона вже ніколи не навчиться. Ох, невже ж буде так, що чим більше вона пізнаватиме, тим менше і менше залишатиметься надії?

Вона добре пам’ятала, що навіть ота стара, котра пограбувала її ще в дитинстві,— образ старої, її халупа, все, що вона казала й робила тоді, гостро й надовго закарбувалося в пам’яті Флоренс, як закарбовується кожен переляк в такому ранньому віці, — навіть ота стара з чулістю говорила про свою дочку, навіть вона так страшно була закричала від болю — так їй боліла розлука з дочкою! Але ж і її власна мама — тут-таки втішала себе Флоренс, — теж її дуже любила. А потім, коли думки її знов, бувало, вмить поверталися до батька, до порожнечі між ним і нею, Флоренс раптом, у страху і в сльозах, уявляла собі, що мати її жива, але теж перестає любити її через те, що вона не має в собі того благодатного хисту, який би сам собою привернув її батька до неї, — і ніколи не мала, від самої колиски. Флоренс розуміла, що вимисел цей осквернює пам’ять її матері, що нема в ньому правди і немає для нього підстав, але їй так сильно хотілося якось виправдати батька, скласти вину тільки на себе саму, що вона не могла опертися цій химері, яка час від часу дикою хмарою зринала десь на обрії її уяви.

Невдовзі після Флоренс до Скетлсів приїхала ще одна гарна дівчинка, років на три-чотири молодша за неї, кругла сирота, — приїхала разом з тіткою, сивокосою леді, яка часто розмовляла з Флоренс і, як і всі інші, любила слухати вечорами її спів, — завжди в такі хвилини сиділа поруч неї і слухала по-материнському уважно. Вони гостювали на віллі вже два дні, коли Флоренс одного гарячого ранку, схована в садовій альтанці, де вона, підглядаючи з-поміж листя за гуртом дітей на моріжку, плела вінок для одного з цих маленьких створінь — загальної улюблениці, почула, як ця леді з племінницею, походжаючи тут-таки, біля її сховку, говорять про неї.

— А Флоренс теж сирота, як і я, тіточко? — спитала дівчинка.

— Ні, серце. В неї нема матері, але батько є.

— То це вона носить жалобу по своїй матусі? — скинулася дитина.

— Ні, по братикові.

— І в неї нема другого брата?

— Ні.

— А сестри?

— Ні.

— Як мені її шкода! — сказала дівчинка. Тут вони замовкли й задивилися на човни. Флоренс, що, зачувши своє ім’я, підвелася було, згорнула квіти й наготувалася вийти до них, виявивши свою присутність, тепер сіла і знову взялась до вінка, гадаючи, що розмові кінець, але та почалася наново.

— Флоренс усі тут люблять, та вона й варта цього, — від душі сказала дівчинка. — А де її тато?

Помовчавши, тітка відповіла, що не знає. Тон її голосу вразив Флоренс, що знову була підвелася та так і прикипіла на місці, притиснувши квіти обіруч до грудей.

— Але він в Англії, правда, тіточко?

— Мабуть. Так, він напевне в Англії.

— А тут він був коли-небудь?

— Не знаю. Ні, не був.

— Але приїде сюди побачитися з нею?

— Не думаю.

— Що ж він — каліка, чи сліпий, а чи хворий, тіточко? — спитала дитина.

Квіти, що їх пригортала до себе Флоренс, почали падати їй з рук, коли вона почула ці слова. Вона ще міцніше притулила їх до грудей і схилила над ними обличчя.

— Кейт, — мовила леді, знову помовчавши трохи, — я скажу тобі все, що чула про Флоренс, і думаю — це правда. Тільки нікому не переказуй моїх слів, бо, може, не всі це знають, і Флоренс буде боляче від того.

— Я нікому-нікому не скажу! — вигукнула дитина.

— Знаю, — сказала леді. — Тобі я можу вірити, як собі самій. Бачиш, Кейт, я боюся, що батько Флоренс мало піклується про неї, дуже рідко її бачить, ніколи не був ласкавий з нею, а тепер і взагалі відцурався, уникає її. Вона щиро любила б його, якби він дозволив, але він не хоче, хоч вона цьому й не винна, а якраз варта того, щоб її жаліли й любили всі, в кого є серце.

Ще кілька квіток посипалися на землю. Ті, що лишилися в руках у Флоренс, були мокрі, але не від роси, — й вона припала до них обличчям.

— Бідна Флоренс! Бідна, хороша Флоренс! — скрикнула дівчинка.

— А знаєш, чому я розповідаю тобі це, Кейт? — спитала тітка.

— Щоб я була ласкавіша з нею і завжди старалася зробити їй щось приємне. Правда, тіточко?

— Почасти, але не зовсім так, — відповіла тітка. — При нас вона завжди така веселенька, привітно всміхнеться кожному, ладна всім допомогти, бере участь в усіх розвагах, але чи й справді вона щаслива? Як ти думаєш, Кейт?

— Думаю, що ні.

— Ти розумієш, — вела леді далі, — чому їй боляче бачити, як інші батьки люблять своїх дітей і пишаються ними? А таких дітей тут багато.

— Так, дуже добре розумію, тіточко, — відповіла дитина. — Бідна Флоренс!

Нові квіти впали на землю, а ті, що їх вона й далі притискала до грудей, тремтіли, наче під подувом зимового вітру.

— Люба Кейт, — сказала леді серйозним, але дуже спокійним, лагідним голосом, що від самого початку так вразив Флоренс, — з усієї молоді тут ти їй найбільше підходиш як товаришка. Ти не можеш, як інші, щасливіші діти…

— Нема нікого щасливішого від мене, тіточко! — вигукнула дитина, мабуть, обіймаючи її.

— Ти не можеш засмутити її, нагадаючи їй про її горе. Втрата, якої ти сама зазнала, — хвалити бога, тоді