Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Якчіпе, друже, як життя?
Низький, хрипкий голос — здавалося, зовсім не зв’язаний з Якчіпом, бо він не спричинився до жодних змін на його виду, — відповів: «А, корабельний товаришу! Як ся маєш?» В той же час правиця Якчіпа виринула з кишені, стиснула капітанову руку й знову сховалася.
— Якчіпе, — сказав капітан, відразу беручи бика за роги, — ти чоловік розумний і маєш про все власну думку. Оця молода леді хоче знати твою думку щодо мого друга Уол-ра і ще одного друга — Сола Джілса, з яким тобі варто познайомитись, бо він теж служить науці, що є матір’ю всіх винаходів, і законам не підлягає. Чи не міг би ти, ради мене, звернути під попуташй вітер і поїхати з нами?
Великий командор, що, судячи з виразу обличчя, незмінно щось виглядав у неозорій далечіні і не мав жодного зримого уявлення про те, що творилося в межах найближчих десяти миль, не зронив ані звуку у відповідь.
— Перед вами чоловік, — звернувся капітан до своїх чарівних слухачок, простираючи гачка в бік командора, — який падав стільки на своєму віку, як ніхто з нині живущих; який сам-один пережив нещасних випадків більше, ніж цілий госпіталь матросів; який замолоду опробував головою таку кількість болтів, брусів та рейок, що з них на Чатемській верфі вам би яхту збудували, і в якого, здається мені, через це виробився свій хід думок, бо таких думок ви не знайдете ніде — ні на суші, ні на морі.
Незворушний командор, судячи з ледь помітних рухів ліктями, виразив певне вдоволення з приводу цього панегірика; зате судити про хід його думок з обличчя було для спостерігачів не менш марною справою, ніж коли б це обличчя знаходилось від них на відстані такій же неозорій, як і командорів погляд.
— Товаришу, — зненацька подав голос Якчіп, нахилившись, бо якась поперечна рейка заступала йому гостей, — що питимуть ці дами?
Капітан, вражений — з огляду на Флоренс — неделікатністю цього питання, одтягнув філософа набік і, пошепки пояснюючи йому щось, спустився з ним до каюти, де й сам, щоб не образити господаря, вихилив чарочку того добра, що його (як бачили Флоренс із Сюзанною, зазирнувши у віконце в стелі) філософ, ледь обертаючись між ліжком й крихітною мідною піччю, виклав на стіл для двох. Незабаром обоє знов з’явилися на палубі; капітан Катл, радіючи з успіху свого заходу, повів до кеба Флоренс, а Якчіп супроводив міс Ніппер, яку він раз по раз, попри чимале обурення цієї молодої леді, пригортав до себе могутньою лоцманською рукою, мов синій ведмідь.
Втиснувши свого оракула в кеб, капітан усівся на передку і, сам не свій від захвату, що зумів щасливо доставити сюди цей великий розум, частенько не міг втриматись, щоб не зиркнути крізь віконце на Флоренс і підтвердити свій захват посмішкою, а також лясканням по лобі, як натяком на те, що мозок у Якчіпа працює безперестанку. Тим часом Якчіп, знай обіймаючи міс Ніппер (капітан не перебільшив, говорячи про м’якість його серця), зберігав усю свою поважність і, здається, не помічав ні її, ні взагалі будь-чого.
Дядько Сол уже повернувся і, зустрівши гостей на порозі крамниці, провів їх у маленьку вітальню, що за час Уолтерової відсутності зазнала дивних змін. На столі і скрізь по кімнаті були розкладені географічні карти, на яких майстер корабельних інструментів щодня накреслював шлях пропалого безвісти корабля, а щойно, перед самим приходом гостей, з допомогою двох компасів, які ще тримав у руках, намагався визначити, куди могла віднести його буря, і переконував себе, що втрачати надію ще зарано.
— Може, він дав течу? — сказав дядько Сол, скрушно дивлячись на карту. — Але ні, це майже неможливо. А може, їх захопило негодою? Та ні, навряд. А може, є надія, що вони змінили курс настільки… Та ні, в щось таке навіть я не повірю!
Роблячи такі-от уривчасті припущення, бідолашний дядько Сол блукав очима по величезнім аркуші, що лежав перед ним, і не бачив там жодної точки, цятки, крихіточки надії, за яку могло б учепитися вістря його компасної стрілки.
Флоренс зразу ж помітила, — та й важко було не помітити цього, — як змінився старий: він став далеко менш спокійний та врівноважений, і разом із тим у ньому відчувалася якась дивна, незбагненна для неї рішучість. Раз їй здалося навіть, що він не сповна розуму. Коли вона сказала, як жаль їй було не застати його вдома сьогодні вранці, то старий спершу відповів, що ходив до неї, але зараз же немов пошкодував, що прохопився з цим словом.
— Ви ходили до мене? — здивувалася Флоренс. — Сьогодні?
— Так, люба моя панночко, — відказав дядько Сол, подивившись на неї, і, збентежившись, відвів очі. — Я хотів ще раз побачити вас на власні очі й почути на власні вуха, до того, як… — І обірвав.
— До того, як що? — спитала Флоренс, поклавши йому руку на плече.
— Хіба я сказав «до того»? — відповів старий Сол. — Це я, певно, хотів сказати: до того як прийде якась звістка від мого дорогого хлопчика.
— Ви нездорові, — лагідно мовила Флоренс. — Ви так хвилювалися. Я певна, що вам нездужається.
— Я здоровий, наскільки можна бути здоровим і дужим у мої літа, — відказав старий, затиснувши правицю в кулак і показуючи її Флоренс. — Дивіться! Міцна ще. Хіба її власник не може бути рішучий і сильний духом, як багато хто, молодший за нього? Думаю, може. Побачимо.
Його слова, а надто поведінка так стурбували Флоренс, що вона мала бажання цю ж мить поділитися своєю тривогою з капітаном, якби капітан не використав цю ж мить для розтлумачення стану справ, для розв'язання яких бажано було б знати думку велемудрого Якчіпа, і не попрохав цей
