Домбі і син - Чарльз Діккенс

Міс Ніппер, що була, може, найбільш войовничою особою на землі, і, додаючи свій бойовий запал до всіх великих та малих справ, перебувала в стані безперервної війни з суспільством, на знак протесту проти гаданої безкорисливості Скетлсів і на доказ того, що їхню доброту їм окупить дорогоцінне товариство Флоренс, скривила губи й захитала головою.

— Вони добре знають, що роблять, — пробуркотіла міс Ніппер. — О, я знаю тих Скетлсів!

— Мушу признатися, мені не дуже хочеться їхати до Фулгема, Сюзанно, — задумано сказала Флоренс, — але треба б. Певно, так буде краще.

— Куди краще, — підтвердила Сюзанна, знов енергійно хитнувши головою.

— Я, щоправда, воліла б поїхати, коли там нікого не буде, а тепер вакації, і, напевне, в них гостює молодь, але я таки подякувала і сказала, що згодна.

— На що я скажу вам: возрадуйтесь, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Ах-х-х!

Останній вигук (а в ті часи міс Ніппер частенько закругляла ним ту чи іншу фразу) загалом, як вважалось у приміщеннях челяді, стосувався містера Домбі і виражав сильне бажання міс Ніппер нагородити цього джентльмена дещицею своєї зичливості. А що ніяких роз’яснень вона не давала, то вигук цей, на додачу до високої експресивності, був повен ще й загадкового чару.

— Як довго нема звісток від Уолтера, Сюзанно, — по короткій мовчанці озвалася Флоренс.

— І справді довго, міс Фло, — погодилась її покоївка. — Он і Перч, як ото приходив по листи, казав… але яке то має значення, що він каже? — зашарівшись, урвала Сюзанна. — Багато він знає, той Перч!

Флоренс звела очі, і обличчя їй спалахнуло.

— Та якби, — пильно глянувши у вічі господині, гукнула Сюзанна Ніппер, очевидно змагаючись із якимсь потаємним хвилюванням та тривогою і вдаючи ніби сердиться на безневинного Перча, — якби в мене, жінки, не було мужності більше, ніж у цього нікчеми чоловічої статі, я б зреклася свого волосся, загорнула б його під грубий чепець, без усяких там рюшечок, і так і ходила б довіку, поки смерть мене вибавить від моєї нікчемності, я не амазонка, міс Фло, та й не стала б робити із себе подібну почвару, але я й не боягуз, щоб утрачати надію.

— Утрачати надію? На що? — жахнувшись, скрикнула Флоренс.

— Та нічого, міс, далебі нічого, — заспокоювала її Сюзанна. — Це все ота мокра папільйотка, отой Перч, що його лиш пальцем торкни — розлізеться, та й святе діло було б, якби знайшовся хтось жалісливий і зробив би йому цю ласку!

— Він говорив про корабель, Сюзанно? — пополотнівши, спитала Флоренс.

— Ні, міс, — відказала Сюзанна. — Хотіла б я бачити, як він насмілиться сказати таке мені в вічі! Ні, міс. Він плескав про якийсь задрипаний імбир, що його містер Уолтер мав прислати місіс Перч, помотав головою та й каже, що, може, той імбир уже в дорозі, та тільки, каже, на передбачену ним оказію він уже не встигне, зате може пригодитися для наступної, і тут цей чоловік, — казала Ніппер із дедалі більшим презирством, — остаточно вивів мене з терпцю, бо я хоч і терпляча, але ж я не верблюд і навіть, — Сюзанна поміркувала хвилинку, — наскільки мені відомо, не дромадер.

— А що він ще каже? — допитувалася занепокоєна Флоренс. — Ти мені все розповіси?

— Так ніби я вам не розповідаю всього і про все, міс Фло! — обурилась Сюзанна. — Так ось, міс, він каже, що в конторі тільки й розмов, що про цей корабель, бо ще такого не бувало, щоб з кораблів на цьому курсі так довго не мали жодних звісток, що дружина капітанова приходила вчора до контори і була трохи ніби сама не своя, але це ж кожен скаже, майже все це ми знали й раніше.

— Я мушу відвідати Уолтерового дядька перед від’їздом, — заспішилася Флоренс. — Піду туди сьогодні ж. Ходім зараз, Сюзанно.

Міс Ніппер не тільки не заперечувала, ба навіть охоче згодилась, і незабаром, прибравшися, вони були вже на вулиці, йдучи до дерев’яного мічмана.

Настрій, у якому бідолашний Уолтер вирушив на розшуки капітана Катла того дня, коли Броглей-маклер прибув накладати арешт на майно і коли йому навіть церковні шпилі ввижалися арештантами, майже повністю збігався з настроєм, у якому вирушила до дядька Сола Флоренс, — з тією різницею, що дівчину гризла ще й та думка, чи не через неї, бува, Уолтер опинився тепер у біді, а всі, кому він дорогий, — в тім числі й вона сама — у страху невідання? В усьому і скрізь бачилась їй непевність та загроза. Флюгери на шпилях і дахах будинків загадково натякали на штормовий вітер, вказуючи, мов чортові пальці, в бік грізного океану, де в цю хвилину, можливо, гойдалися на воді розбиті уламки, загойдуючи безпомічних людей на них до сну, глибокого, як самі океанські безодні. У Сіті, розминаючись із джентльменами, які про щось розмовляли між собою, Флоренс боялася, що це розмовляють про корабель і зараз хтось скаже, що він загинув. Кожна картина чи гравюра, на якій судно змагалося з хвилями, наганяла на неї панічний жах. Дим і хмари, що спокійно пливли собі в небі, рухалися, як на неї, підозріло швидко, і вона зі страхом думала, чи не заходиться зараз на бурю десь там, в океані.

Хтозна, відчувала Сюзанна Ніппер щось подібне чи ні, та оскільки її увага у всякій більш-менш густій юрбі була здебільша спрямована на сутички з хлопцями, — бо між цим різновидом людства і нею зроду існувало певне почуття ворожнечі, що неминуче проривалося назовні, як тільки вони перестрівались, — то схоже було, що Сюзанні просто ніколи займатися будь-якою інтелектуальною діяльністю.

Опинившись невдовзі навпроти дерев’яного мічмана і чекаючи слушної хвилини, аби перейти на той бік, вони із здивуванням помітили коло дверей крамниці круглоголового хлопця, що, звівши своє повнощоке обличчя до неба, засунув раптом чотири пальці — по два з кожної руки — у величеньку пащу і за допомогою цього пристрою напрочуд пронизливо свиснув, принаджуючи голубів, що ширяли високо в повітрі.