Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Так, сер.

— Я хотів би дізнатись, що він має друзів, які піклуються про нього і не цураються його, — бо він, бідолаха, тепер дуже самотній, — які люблять його та його небожа, що виїхав за кордон. Зокрема, його повинна відвідувати одна дуже молоденька леді. Вона цікавить мене найбільше.

— Я буду глядіти, сер, — сказав хлопець.

— І гляди, — застеріг патрон, майже впритул нахиливши своє оскалене обличчя до обличчя хлопця, й ударив його по плечі пужалном, — гляди, щоб ні з ким опріч мене не балакав про мої справи!

— Ні з ким на світі, сер, — запевнив Роб, крутнувши головою.

— Ні там, — містер Турбот вказав на будинок, звідки вони щойно вийшли, — ні деінде. Побачу, яка твоя щирість та вдяка. Влаштую тобі пробу!

Що він і зробив, блиснувши зубами й не то погрозливо, не то обнадійливо скинувши головою, по чому відвернувся від Роба і його очей, що були до нього мов цвяхами прикуті — так, ніби він вчарував хлопця, оволодівши його душею і тілом, — і жваво рушив з місця. Але, спостерігши невдовзі, що його вірний джура, з тією самою пов’язкою і на велику втіху строкатій юрбі глядачів, знов виказує свою готовність бути напохваті, містер Турбот стримав коня і наказав хлопцеві забиратися геть. А щоб забезпечити виконання свого наказу, обернувся і стежив, як той іде геть. Цікаво, що навіть за цих обставин Роб ніяк не міг остаточно відірвати очі від свого патрона, а все оглядався й оглядався, наражаючись на цілий шквал штовханів та ударів з боку інших перехожих, чого, у полоні єдиної і всеохопної думки, не відчував цілковито.

Далі містер Турбот-управитель поїхав уже ступою, з виглядом людини, що успішно закінчила всі свої денні справи і викинула їх з голови. Самовдоволений і лагідний без меж, їхав собі по місту і мугикав дорогою якусь пісеньку. Здавалося, він муркотів — таке велике було його задоволення.

І справді, містерові Турботу мріялось, що він лежить на килимку просто каміна. Лежить, звившися клубочком у декого в ногах, готовий, залежно від обставин чи власного гумору, плигнути, чи вгризти, чи дряпнути, чи торкнутися оксамитною лапкою. Чи не бачив він і клітки з пташкою, що мала стати йому за здобич?

«Одна молоденька леді! — думав, виспівуючи, містер Турбот-управитель. — Ах, коли я бачив її востаннє, вона була ще дитина. Кароока, чорнява, скільки пригадую, з милим, дуже милим личком. Навіть гарненька, можна сказати».

Ще лагідніший і самовдоволеніший їхав собі містер Турбот, все дужче мугикаючи, свою пісеньку, аж зуби підклацували, і нарешті звернув у тіняву вулицю, де стояла оселя містера Домбі. Він був такий заклопотаний, снуючи павутину довкола милих личок і затягуючи їх сіточкою зверху, що схаменувся лише тоді, коли, ковзнувши поглядом у холодну перспективу високих будинків, раптово спинив коня за кілька кроків від дверей згаданого дому. Але, щоб зрозуміти, чому він так раптово спинив коня й що саме його так здивувало, треба зробити невеличкий відступ.

Містер Тутс, звільнившись з-під Блімберової кормиги і ввійшовши у володіння певною частиною своїх земних скарбів, «якої, — сенсаційно повідомляв він щовечора містеру Пастирові протягом останніх півроку свого учнівства, — не встигли пограбувати його опікуни», з неабияким завзяттям узявся до науки Життя. Запалившись благородним бажанням зробити блискучу і славетну кар’єру, містер Тутс умеблював винайняті ним добірні апартаменти і, між іншим, улаштував собі спортивний будуар, прикрасивши його портретами коней-переможців, які його нітрохи не цікавили, і поставивши туди диван, що гнітив його. В цій чарівній оселі містер Тутс культивував усі види мистецтв, що вдосконалюють і ошляхетнюють людське життя. Головним його інструктором у цьому питанні був цікавий чолов’яга на ймення Бойове Курча, що славився в шинку «Чорний Борсук», за найбільшої спеки носив біле волохате пальто і тричі на тиждень гамселив містера Тутса по голові за мізерну платню в десять шилінгів шість пенсів за лекцію.

Бойове Курча, що правив за Аполлона в Тутсовім Пантеоні богів, познайомив його із штампувальником що вчив гри на більярді, з лейб-гвардійцем, що вчив фехтування, зі стайничим, що вчив їздити верхи, з корнуольцем, фахівцем з усього, що стосувалося атлетики, і ще з двома-трьома особами, незгірше обізнаними із красними мистецтвами. З такими-от професорами містер Тутс не міг не досягти швидких успіхів, і під цим досвідченим керівництвом він і приступив до роботи.

Одначе не знати відколи, але стало траплятись так, що навіть при всій привабливій новизні, яку вносили ці джентльмени, містер Тутс почав відчувати якийсь неспокій, якусь невлаштованість. Якісь чорні зерна посіялись у його душі, котрих навіть Бойове Курча не міг повидзьобувати; якісь темні сили обступали його дозвілля, котрих навіть Бойове Курча не міг збити з ніг. І чи не єдиною радістю містера Тутса було залишати свої візитні картки на повозі містера Домбі. Жоден збирач податків в обширній Британській імперії, де ніколи не заходить сонце, а збирачі податків ніколи не лягають спати, не був такий настирливий і сталий в своїх візитах, як містер Тутс.

Містер Тутс ніколи не йшов нагору, лише, пишно вдягнений для такої нагоди, розігрував одну і ту ж церемонію біля дверей у хол.

— О, доброго ранку! — то була перша фраза, з якою він звертався до слуги. — Для містера Домбі, — друга фраза, при якій він вручав свою візитну картку. — Для міс Домбі, — третя фраза й друга картка.

Тут містер Тутс повертався, ніби лагодився йти; але слуга вже знав його і знав, що він не піде.

— О, прошу вибачити, — казав містер Тутс, немов йому щось несподівано спало на думку, — а дівчина вдома?

Слуга припускав, що вдома, але не був певен. Він дзвонив на другий поверх і дивився на сходи. Так, вона вдома і вже спускається. Після того з’являлася міс Ніппер, а слуга зникав.

— О, як ся маєте? — казав містер Тутс, фиркнувши сміхом і зчервонівши.

Сюзанна дякувала й відповідала, що добре.

— А як там Діоген? — було друге запитання.

Звичайно ж, дуже добре. Міс Флоренс любить його дедалі більше. Містер Тутс вітав цю звістку таким гучним фирканням, наче відкрив