Домбі і син - Чарльз Діккенс
Однак ніхто цього не знав. Якщо тільки цього не виявив хтось із прислуги, побувавши тут за її відсутності — а для прислуги кімнати містера Домбі вважалися святинею, — то це була таємниця, котру вона ховала глибоко в душі — як і все, що сталося тут між нею і батьком раніше. Флоренс пробиралася сюди ще вдосвіта, рано-ранесенько, або ж тоді, коли всі сиділи за столом. І хоча з кожним її приходом тут ставало дедалі чепурніше, дедалі ясніше, вона все одно раз у раз заслизала сюди й вислизала, мов сонячний промінчик, — проте світло своєї душі вона завжди залишала в тій кімнаті.
Куди б вона не ходила, скрізь, по всьому лункому будинку супроводили її дивні тіні, і сиділи разом з нею в порожніх кімнатах. Від самотності, від життя, мов повитого чарами, вона втікала в думки, що й справді робили це життя химерним і нереальним. Флоренс так часто уявляла собі, як би вона жила, коли б батько любив її, пестував її, що іноді, в якусь мить починала вірити, наче так воно й справді було, і, піддавшись цій хвилі самоомани, вже й пригадувала навіть, як удвох з батьком вони стояли над домовиною брата, як сердечно ділилися споминами про його любов, як тісно ця пам’ять їх поєднала і як вони знов і знов поверталися до нього в розмовах, а добрий її батько, з теплом дивлячись на неї, казав, що обом їм слід надіятись і покладатися на Бога. Іншим разом їй уявлялося, що мати її ще жива. І… ох, яке ж то щастя — кинутись їй на шию, притулитись до неї з усією любов’ю і щирістю, на яку тільки здатна душа! І… ох, як же сиротливо тут, в самоті цього дому, коли вже й вечір заходить, а поруч ні душі!
Але була й одна думка — не до кінця усвідомлена нею, проте гаряча й несхибна, що підтримувала Флоренс у хвилину сум’яття і вливала в її щире серденько, що так тяжко каралося, певність мети. В душу її, як і в кожну іншу, що не може змиритися з гіркою приреченістю смертного нашого єства, вкралися урочі марення-мрії, зроджені десь там, у сутінковому світі за межами цього життя, і лилися тихесенькою музикою, нашіптуючи, наче мама її і братик знайшли одне одного в тому далекому краї, наче вони думають там і про неї — думають з любов’ю і співчуттям, наче обом їм відомий кожен її крок на цій землі. Флоренс не раз давала волю цим мріям, знаходячи в них заспокоєння й розраду, аж одного дня, — невдовзі по тому, як вона востаннє бачилася з батьком у його кабінеті пізно вночі, — їй раптом подумалось, що, слізно побиваючись над нечулим батьковим серцем, вона може відвернути від нього ці дві рідні душі. І хоч якою дикою, немудрою, по-дитячому наївною була ота напівусвідомлена думка, що вкинула її у дрож, — все ж то був природній відрух її люблячого серця, і від цієї хвилини Флоренс намагалася забути про жорстоку рану у грудях, думаючи про того, хто її наніс, лише і тільки з надією.
Просто батько не знає, — переконувала вона себе, — як сильно вона його любить. Вона ще дуже молода, не має матері, і, на нещастя, ніхто її не навчив, як виказати йому свою любов. Вона буде терплячою, навчиться цього мистецтва і навчить його краще зрозуміти свою єдину дитину.
Це стало їй за мету життя. Вранішнє сонце, освітлюючи вибляклий будинок, бачило, що в душі його самотньої господині цей її намір лишився таким же ясним і чистим, як був. Він надавав їй бадьорості в її щоденних заняттях, бо, сподівалася Флоренс, що більше вона знатиме й умітиме, тим більше радітиме батько, коли зблизиться з нею й полюбить її. Подеколи з неспокоєм у серці й сльозою в очах, Флоренс питала себе, чим, власне, дивуватиме вона його, коли вони потоваришують. Часом вона намагалася знайти якісь нові галузі знання, що могли б зацікавити його більше, ніж інші. І завжди: чи то за книгами, чи за музикою, чи за рукоділлям, на вранішній прогулянці і за вечірньою молитвою — вона бачила перед собою свою єдину мету. Дивна наука як на дитину — вивчати шляхи до скупого батьківського серця!
Не один із тих безтурботних нероб, що пізнього літнього вечора вешталися по вулицях і бачили у вікні похмурого будинку аж ніяк не похмуру юну особу, задивлену на зорі, вже й до ранку не склепив би очей, коли б дізнався, над чим вона так пильно розмірковує в цю мить. І сумна слава цього будинку — «дому з привидами», як назвали його прості городяни, що не раз перебігали мимо у своїх щоденних справах і лякались його понурого вигляду, — сумна слава будинку не стала би менш сумною, коли б хтось міг вичитати його історію з того посмутнілого фасаду. Тільки ж Флоренс тримала святий свій замисел при собі, ні в кого не викликаючи підозр і не шукаючи підтримки, — лише вчилася всього, що могло б показати батькові, що вона любить його і нітрохи йому не дорікає.
Отже, Флоренс жила сама у занедбаному домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.
Одного ранку Сюзанна Ніппер стояла проти своєї молодої господині, що згортала та запечатувала щойно написаного листа, і всім своїм виглядом виказувала задоволення з того, що там написано.
— Краще пізно, ніж ніколи, люба міс Фло, — мовила Сюзанна, — і я вам скажу, що навіть коротенький візит до тих старих Скетлсів буде просто даром божим.
— Так, це дуже мило,
