Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Вибачте, мадам, — сказала Флоренс, коли дитина, нарешті вхопивши повітря, заверещала, — це будинок капітана Катла?

— Ні, — відрубала місіс Мак-Стінджер.

— Хіба це не дев’ятий номер? — вагаючись, запитала Флоренс.

— Хто сказав, що це не дев’ятий номер? — здивувалася місіс Мак-Стінджер.

Тут у розмову встряла Сюзанна Ніппер, бажаючи знати, що хоче сказати місіс Мак-Стінджер і чи знає вона, з ким говорить.

У відповідь місіс Мак-Стінджер оглянула її з ніг до голови.

— А я бажаю знати, чого вам треба від капітана Катла? — мовила вона.

— Ах, так! Жаль, що не можу вдовольнити ваше бажання! — відповіла місіс Ніппер.

— Годі, Сюзанно, будь ласка! — попросила Флоренс. — Може, ви ласкаво скажете нам, мадам, де живе капітан Катл, якщо він живе не тут?

— Хто сказав, що він живе не тут? — дала відкоша невблаганна місіс Мак-Стїнджер. — Я сказала, що цей будинок не капітанів, і це дійсно не його будинок, і боже борони, щоб він міг бути його, бо капітан Катл не знає як хазяйнувати в будинку, і не заслужив на те, щоб мати будинок. Будинок мій, і коли я винаймаю капітанові горішній поверх, то знаю, що роблю невдячну справу, і кидаю бісер свиням!

Роблячи ці зауваження, місіс Мак-Стінджер піднесла голос на рівень другого поверху і випалювала кожну фразу, наче стріляла рушницею з безліччю цівок. По останньому пострілі з кімнати капітана долинув слабкий голос протесту: «Спокійно там унизу!»

— Якщо вам треба капітана Катла, то ось він! — сердито махнула рукою місіс Мак-Стінджер. Оскільки Флоренс, не мовивши й слова, сміливо переступила поріг, а Сюзанна рушила за нею, то місіс Мак-Стінджер відновила свої пішохідні вправи в непромокальних капцях, а Олександр Мак-Стінджер, котрий і досі сидів на бруківці й перестав було плакати, прислухаючись до розмови, знову заревів, а щоб розважитись під час цього нудного, бо цілком механічного заняття, робив загальний огляд вуличної перспективи, яку завершував найманий кеб.

Капітан у своїй власній кімнаті, засунувши руки в кишені, а ноги — під стілець, сидів на маленькім пустельнім острові серед океану змилків. Вікна капітанової кімнати були чисті, стіни — чисті, грубка чиста, і все, опріч грубки, було мокре й блищало від лугу з піском, і густий дух цього засобу стояв у повітрі. Покинутий на своєму острові, капітан тоскно вдивлявся в безбережні простори довкола, наче виглядав човна, що мав би, проходячи мимо, забрати його з собою.

Та ніякими словами не передати подиву капітана, коли він, кинувши безнадійно-сумним оком на двері, побачив там Флоренс з її покоївкою. В силу красномовства місіс Мак-Стінджер всі інші звуки знадвору долинали до нього ледь чутно, та й сподівався він гостя не такого вже й рідкісного — трактирного служку або молочника; отож коли натомість з’явилася Флоренс, та підпливла впритул до його острівця, та взяла його за руку — капітан скочив на ноги такий нажаханий, немов побачив перед собою когось із юних членів сімейства Летючого Голландця.

Проте він миттю прийшов до пам’яті і передовсім подбав про те, щоб перенести Флоренс на суходіл. Одним порухом руки щасливо виконавши цю операцію, він рушив у відкрите море, обхопив за поперек міс Ніппер і також переніс її на острів. Тоді капітан з побожною поштивістю підніс до своїх губ руку Флоренс і, відступивши трохи (острів був затісний для трьох), глипав на неї зі змилків, мов новоявлений Тритон.

— Ви, певно, здивовані нашим приходом, — всміхнувшися, сказала Флоренс.

Невимовно вщасливлений капітан поцілував замість відповіді свій гачок і прогудів: «Так держати!», — мовби ці слова були вельми тонким і добірним компліментом.

— Але я не могла не прийти, — пояснила Флоренс, — і не спитати, що думаєте ви про дорогого Уолтера — він тепер мені брат, — чи є якісь підстави переживати за нього, і чи не могли б ви, поки нема звісток від нього, щодня заходити до його бідного дядька й трохи розважити його?

При цих словах капітан Катл ніби несамохіть мацнув рукою там, де мав би бути лискучий капелюх, і, здавалося, зніяковів.

— Ви не боїтесь за Уолтера? — спитала Флоренс, з обличчя якої капітан не спускав очей (так воно його причарувало); Флоренс теж дивилась йому просто в обличчя, аби переконатись у щирості відповіді.

— Ні, втіхо душі моєї, — відповів капітан. — Не боюсь. Уол-р такий хлопець, що сухий з води вилізе. Уол-р зробить усе, що тільки може зробити такий хлопець. Уол-р, — сказав капітан, і очі йому гордо заблисли, а гачок піднісся вгору, провіщаючи надто влучну цитату, — Уол-р — це, так би мовити, видимий зовнішній знак невидимої внутрішньої сили. Як знайдете це місце, відзначте його.

Флоренс, не зовсім утямивши цей, на думку капітана, вельми змістовний та принагідний вислів, сумирно дивилася на нього, чекаючи продовження.

— Я не боюся, втіхо душі моєї,— підсумував капітан. — На тих широтах вітри винятково капосні, це факт, і їх могло віднести хтозна-куди, може, й на інший край світу. Але корабель у них — те, що треба, і хлопець там — те, що треба, а коли серце з кременю, його, дякувати Богу, — тут капітан легенько вклонився, — так просто не зламаєш, чи то на морі, чи в конторі. І раз є одне і друге, то швартовна забезпечена, тому я поки що анітрохи не боюся.

— Поки що? — перепитала Флоренс.

— Анітрохи, — капітан цмокнув свою залізну руку, — а до того як почну, втіхо душі моєї, Уол-р напише нам зі свого острова чи з якогось порту по дорозі, і-все стане на свої місця. А що стосується старого Сола Джілса, — тут капітан прибрав урочистого вигляду, — якого я триматимусь і не покину до смертної розлуки, і в час негоди, коли дмуть… коли дмуть… Перегляньте катехізис, — зробив маленьку вставку капітан, — там знайдете ці вислови, — якщо Сол Джілс задля розваги захоче почути думку одного морського вовка — це такий чоловік, що з його розумом, усяке діло можна брати на абордаж, а його ледь що не вбили, як він юнгою був, і звати його Якчіп, — то цей чоловік йому, в його ж