Домбі і син - Чарльз Діккенс

Якчіп, око якого обмацувало щось на півдорозі між Лондоном і Грейвсендом, кілька разів випростав свою могутню правицю, шукаючи натхненної опори в чарівних формах міс Ніппер, але ця юна особа зловмисно перебралася на протилежний край столу; тож м’яке серце командора «Обачної Клари» так і не дочекалося відгуку на свій потяг.

Зазнавши ряду таких невдач, командор, отже, сам до себе прорік — точніше, не він, а голос у ньому, що звучав сам по собі, цілком незалежно, наче він був одержимий якоюсь хрипливою нечистою силою:

— Я — Джек Якчіп!

— Хрещений Джоном, — на радощах загукав капітан Катл. — Слухайте, слухайте!

— І що я кажу, — вів голос далі,— на тому стою.

Капітан, що тримав Флоренс під руку, кивнув до слухачів, немов кажучи: «Оце так вступ! Недарма я привів його сюди!»

— Таким чином, — провадив голос, — чому б і ні? Якщо так — то що за різниця? Хтось може сказати інакше? Ні. Ну, то баста!

На цій точці розвитку думки голос спинився і передихнув. А далі, дуже повільно, проказав таке:

— Чи думаю я, що «Син та Спадкоємець» потоп, хлоп’ята? Мо’ й так. Чи певен я того? Чому? Якщо корабель стоїть перед протокою святого Георга носом до Даунських пагорбів, то що лежить по праву руку від нього? Гудвінська мілина. Він не мусить сісти на Гудвінську мілину, але може. Все залежить од маневра, і я тут нічого не вдію. Тож, баста, хлопці! Дивіться ясним зором вперед, і щасти вам!

З цими словами голос виступив з маленької вітальні на вулицю, прихопивши з собою командора «Обачної Клари», і з належною поштивістю попровадив його на борт корабля, де той зараз же ліг спати, щоб відсвіжити мозок.

Залишені напризволяще для самостійного впровадження в життя його пророчих настанов — у згоді з принципом, що був основною складовою опорою Якчіпового триніжка і є таким, мабуть, і для деяких інших оракульських сидінь, не лише в Дельфах, — учні цього мудреця здивовано перезирнулися. Роб-Точильник, що досі невинно підслуховував та підглядав крізь вікно в стелі, спустився вниз геть спантеличений. Тільки капітан Катл нетямився від захвату, вважаючи, що Якчіп блискуче потвердив свою славу, і взявся тлумачити присутнім, що Якчіп нічого лихого на думці не мав, що він повен доброї віри і що слова такого авторитета — справжній якір надії і виводять на певний шлях, де той якір можна закинути. Флоренс силкувалася пойняти йому віри, зате Сюзанна, твердо схрестивши руки на грудях, рішуче хитала головою і вірила в Якчіпа не більше, ніж у містера Перча.

Щодо дядька Сола, то філософ покинув його у тому ж стані, в якому й застав, бо той і досі подорожував усіма морями світу, з компасами в руці, не знаходячи їм відпочинку. І лиш після того як Флоренс шепнула щось старому на вухо, капітан Катл підійшов до нього і, поклавши руку йому на плече, сердечним тоном вигукнув:

— Ну, як настрій, Соле Джілсе?

— Та так собі,— одповів інструментальний майстер. — Весь час згадую, як того самого дня, коли мій хлопчик став на роботу в «Домбі й Сина» і так пізно прийшов — на обід — він сидів саме там, де ви тепер стоїте, — ми говорили про шторми й морські аварії, і я ніяк не міг навернути його на іншу тему, — тут очі старого спіткали серйозний погляд Флоренс, і він примусив себе всміхнутися.

— Тримайтеся, старий друже! — вигукнув капітан. — Веселіш! А знаєте що, Соле Джілсе? Коли я проведу втіху душі моєї додому, — капітан глянув на Флоренс і цмокнув свій гачок, — я вернусь і візьму вас на буксир аж до кінця цього чудового дня. Ви підете зі мною, і разом десь пообідаєм.

— Тільки не сьогодні, Неде! — хутко відповів старий, явно вражений цією пропозицією. — Не сьогодні. Я не можу.

— Чому? — здивовано подивився на нього капітан.

— Я… я маю багато роботи. Мені треба… треба обміркувати, влаштувати дещо. Мушу піти з дому й мушу бути сам, бо мені треба багато чого обміркувати.

Капітан глянув на інструментального майстра, тоді на Флоренс, тоді знов на інструментального майстра.

— Ну, значить, завтра, — запропонував він.

— Так-так, завтра, — згодився старий. — Зайдіть завтра. Хай буде завтра.

— Я раненько зайду, не забудьте, — попередив капітан.

— Так-так, з самого ранку, — повторив старий Сол. — А тепер — до побачення, Неде, і хай вас бог благословить.

Стиснувши з незвичайним запалом руку капітанові, старий повернувся до Флоренс, взяв її руки, поцілував і з якоюсь дивною похапливістю повів її до кеба. Та й, загалом беручи, його поведінка так збентежила капітана, що той трохи затримався й звелів Робові якнайуважніше пильнувати свого пана до ранку. Наказ свій він підсилив шилінгом і обіцянкою принести ще півшилінга завтра. Зробивши це добре діло, капітан Катл, що вважав себе природним і законним охоронцем Флоренс, з повним почуттям відповідальності видряпався на передок і відвіз її додому. При прощанні він запевнив Флоренс, що триматиметься Сола Джілса міцно і щиро, а Сюзанну Ніппер, галантність якої щодо місіс Мак-Стінджер і досі була йому в пам'ятку, ще раз запитав: «Справді? Ви так гадаєте, серце? Н-ну!»

Коли двері похмурого будинку зачинилися за Флоренс із Сюзанною, думки капітана знов повернулися до старого майстра, і йому стало трохи не по собі. Отож, замість іти додому, він ще кілька разів прогулявся вздовж вулиці і, щоб згаяти час до вечора, пообідав у маленькій наріжній таверні в Сіті, до якої вчащало чимало лискучих капелюхів. Головним наміром капітана було, коли посутеніє, пройтися мимо крамниці й зазирнути у вікно. Так він і зробив. Двері до вітальні були відчинені, його друг із заклопотаним виглядом невідривно писав щось за столом; маленький мічман, знятий на ніч, щоб його не змочила роса, стежив за ним із прилавка, під яким Роб-Точильник стелив собі постіль, перед тим як зачинити крамницю. Пересвідчившись, що у володіннях дерев'яного мореплавця панує спокій і тиша, капітан попрямував до Бриг-майдану, вирішивши рано-вранці зніматися з якоря.